Як відкрити архіви радянських репресивних органів для журналістів. Кейс-стаді

Досвід проекту Центру дослідження визвольного руху Deconstruction: The Role of Media in Post-Totalitarian Societies. 

Щоб заохотити журналістів українських, польських, словацьких і чеських засобів масової інформації звертатись по теми, героїв та матеріали до розсекречених архівів радянських репресивних органів, у Києві організували навчальний воркшоп та підготували посібник. Завдяки публікаціям 25 учасників проекту в інформаційному просторі України зринули зовсім нові теми, а чимало журналістів і нефахівців зацікавились відкритими архівами. Українські журналісти також мали нагоду попрацювати у польських, чеських та словацьких, а журналісти з цих країн — в українських архівах. Розповідати історії, засновані на архівних документах, виявилось простіше, аніж видавалося багатьом журналістам, які не мали досвіду роботи з історичною тематикою. Напрацювання проекту можуть допомогти ширшому колу журналістів та решті громадян працювати з архівами для дослідження як цікавих суспільству тем, так і власних родинних історій.

Знання історії — це також питання національної безпеки. Фальсифікація подій минулого, заперечення об’єктивних фактів про дії радянського режиму, конструювання пропагандистських меседжів, заснованих на брехні й напівправді про минуле, — типові інструменти Кремля, які він використовує як у гібридній війні проти України, так і в своїх намаганнях впливати на пострадянські та інші суспільства. Підміна правдивої історії Другої світової війни культом Перемоги, заперечення Голодомору та применшення масштабів сталінських репресій, зображення радянської влади як джерела добробуту та розвитку «відсталої та аграрної» України, описи звірств та злочинів українських націоналістів та виправдання дій радянських спецслужб, які їм протистояли, — все це можна побачити в російських та проросійських українських засобах масової інформації, соціальних мережах, почути у виступах політиків. Протистояти фейкам та дезінформації може лише правда, підкріплена наочними доказами — свідченнями й документами. В архівах радянських спецслужб можна знайти документальне підтвердження того, як створювали і запускали у маси історичні міфи, як фальсифікували історію. Тому робота з архівними документами може допомогти розвінчати як давні, так і теперішні маніпуляції.

Можливостей для цього після Революції гідності стало набагато більше. 9 квітня 2015 року Верховна Рада України ухвалила так званий Декомунізаційний пакет законів. Один із них — Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917—1991 років», який набув чинності 21 травня 2015 року. Його розробляли за участі громадськості в рамках програми Центру досліджень визвольного руху «Відкриті архіви» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Закон гарантує, що кожен охочий має можливість читати, опрацьовувати й безкоштовно копіювати всі документи репресивних органів, створені до 1991 року. Окрім родичів репресованих та істориків, унікальну можливість доступу для невичерпного джерела сюжетів та історій отримали журналісти українських та зарубіжних засобів масової інформації.

Відкриття архівів мало б стати сенсацією національного рівня, але не стало. Медіа приділили набагато більше уваги іншим, більш «скандальним» новаціям декомунізаційних законів, зокрема забороні радянської символіки та перейменуванню населених пунктів. Також увагу медіа привернула критика декомунізаційних законів із боку науковців і активістів, зокрема лівого спрямування, однак ішлося переважно про інші норми. Відкриття архівів не зазнало настільки агресивної критики, окрім поодиноких публікацій, тому з цього приводу у ЗМІ не було дискусії. Парадоксально, але це той випадок, коли маніпуляції та скандал могли би привернути увагу суспільства до нової корисної можливості.

Попри те, що Служба безпеки України, якій підпорядковані відкриті архіви радянських спецслужб, та Центр досліджень визвольного руху доклали чимало зусиль для поширення інформації про відкриття (і, що важливо, загальнодоступність) архівів, ідея пішла в народ не відразу. В перші роки до архівів зверталось порівняно небагато журналістів та загалом зацікавлених громадян. Кількість письмових звернень до Архіву СБУ зросла від 2160 у 2015-му до 3530 у 2017 році, кількість відвідувачів із 218 до 429, іноземців серед відвідувачів побільшало вдвічі (з 42 до 94). Проте ця кількість далека від сподіваної, зважаючи на те, що радянські репресії торкнулись у той чи інший спосіб мільйонів українських родин.

Хоча в різних медіа (ВВС Україна, «Радіо Свобода», «Історична правда» тощо) виходили резонансні публікації, створені на основі документів із відкритих архівів, для ланцюгової реакції, яка б спонукнула журналістів, дослідників і нефахівців активно звертатись по ці матеріали, потрібен був поштовх.

Створити цей поштовх узявся Центр досліджень визвольного руху в співпраці з Міжнародним Вишеградським фондом, МЗС Нідерландів та програмою «Transition» Посольства Чеської Республіки, організувавши міжнародний воркшоп із обміном досвідом між українськими, польськими, чеськими та словацькими медійниками та дослідниками. До участі в проекті Deconstruction: The Role of Media in Post-Totalitarian Societies запросили українських та зарубіжних журналістів, охочих працювати з архівними документами. Воркшоп «Архіви КҐБ для медіа» пройшов у Києві 6-8 липня 2018 року. Також підготовлений посібник-довідник для журналістів, написаний викладачами-лекторами проекту. У ньому міститься довідкова інформація про архіви спецслужб в Україні, Польщі, Словаччині та Чехії, поради щодо того, як шукати документи, як із ними працювати, до яких експертів звертатись, як верифікувати інформацію в архівних документах і як писати на їх основі журналістські матеріали.

Безпосередня робота з журналістами під час проекту, поширення посібника, яким зможе скористатись ширше коло медійників та зацікавлених громадян, а також вихід цікавих та ексклюзивних публікацій, створених на основі архівних документів, у кінцевому підсумку мали спонукати більшу кількість медіа та журналістів звертатись до розсекречених архівів радянських спецслужб по теми, героїв та історії. Водночас матеріали, створені польськими, словацькими та чеськими журналістами з використанням матеріалів з архіву СБУ, не лише звернуть увагу тамтешніх дослідників на відкриті архіви в Україні, а й донесуть правдиву інформацію до аудиторій цих країн, які (особливо Польща) також потерпають від антиукраїнських історичних міфів і пропагандистських фейків, почасти інспірованих Росією, почасти власними радикально-популістичними силами.

 

Хто вчив

 

До викладання залучили істориків, архівістів, журналістів-практиків та редакторів, документалістів, тележурналістів із України, Польщі, Чехії та Словаччини. Лекторами і тренерами міжнародного воркшопу стали:

  • Анатолій Бондаренко, заступник головного редактора і керівник напрямку інфографіки та журналістики даних сайту Texty.org.ua;
  • Андрій Когут, директор Архіву Служби безпеки України;
  • Анна Олійник, в.о. директорки Центру досліджень визвольного руху;
  • Вахтанґ Кіпіані, засновник та ведучий телепрограми «Історична правда» на каналі ZIK;
  • Володимир Бірчак, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, Інституту історії церкви Українського католицького університету, екс-заступник директора Архіву СБУ;
  • Володимир В’ятрович, PhD, історик, голова Українського інституту національної пам’яті;
  • Іван Патриляк, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка;
  • Міхал Шмігель, історик, Університет ім. Матея Белa, Банська Бистриця, Словаччина;
  • Наталка Фіцич, телеведуча, авторка проекту «Культ предків» на Прямому каналі;
  • Олександр Зінченко, засновник та ведучий телепрограми «Розсекречена історія» на UA:Перший;
  • Ольга Попович, історик, фонд «Наш Вибір», Польща;
  • Отар Довженко, медіаексперт, викладач Школи журналістики Українського католицького університету;
  • Штепан Черноушек, голова громадської організації Gulag.cz, Чехія.

Учасники воркшопу на початку представили концепції матеріалів, які хочуть підготувати за допомогою здобутих знань на основі документів з архівів репресивних органів. Згодом ці концепції дооформились в індивідуальні та групові проекти, пройшли пітчинг у експертів та були втілені. Також учасники воркшопу сформували міжнародні команди, які працювали над спільними матеріалами. Під час підготовки концепцій журналісти отримали допомогу менторів — істориків та архівістів.

Чого вчили

 

  • Як виглядають архівні документи КҐБ, як їх шукати, як із ними працювати. Як перевіряти інформацію з документів спецслужб. Аналіз конкретних архівно-слідчих справ.
  • Досвід роботи з архівами спецслужб Словаччини. Які документи є, з чого починати пошук, як журналістам потрапити до архівів і що там може бути цікавого для українських журналістів.
  • Досвід роботи з архівами спецслужб Чехії. Які документи є, з чого починати пошук, як журналістам потрапити до архівів і що там може бути цікавого для українських журналістів.
  • Які вимоги телевізійного формату до історії. Як деконструювати старі міфи і при цьому не створювати нові. Що потрібно, щоб запустити повноцінну історичну телепрограму, де брати матеріали для регулярного наповнення, як налагодити роботу команди.
  • Як неурядові організації та непрофільні медіа створюють проекти на основі архівних документів.
  • Що можна знайти в архівах комуністичних спецслужб. Секс-шпіонаж, психологічний терор, полювання на іноземців та інші історії, які здаються вигадками, але відбувались насправді.
  • Практикум з розбору архівної справи (робота у групах).
  • Інструменти для роботи з великими масивами даних. Які інструменти можуть стати у нагоді, якщо у вашому матеріалі буде багато статистики чи якщо вам потрібно буде накласти події на мапу.
  • Як писати прості тексти на складні теми. Якими деталями в публіцистичному тексті можна і треба знехтувати, як вибудувати цікаву історію на основі архівного матеріалу, поради щодо техніки роботи з текстом.
  • Як вибудувати відеоісторію, яка зачепить глядачів. Типові помилки журналістів у підготовці відеопродуктів.
  • Створення медійної історії на основі архівних документів (робота в групах).
  • Як архівні матеріали можуть допомагати журналістам висвітлювати польсько-українські дискусії довкола історичних питань.
  • Що треба зробити перед походом в архів. З чого починати пошук, на яких ресурсах шукати інформацію і чому не завжди для роботи з архівними документами треба приїжджати в архів.

Важливою складовою проекту стала неформальна комунікація та співпраця між його учасниками — журналістами з України та центральноєвропейських країн — експертами та організаторами. Те, що початківці, які вперше брались за історичні теми, навчалися разом із досвідченими журналістами, спеціалізованими саме на цій тематиці, стало перевагою проекту, дозволивши першим набратися досвіду, а другим — побачити свіжий погляд на давно знайомі теми та факти. Так само перевагою була взаємодія українців з іноземцями. Участь у проекті взяли троє польських, двоє чеських і двоє словацьких журналістів. Із вісімнадцяти українських учасників чотирнадцять представляли київські медіа, двоє були зі Львова, один з Одеси і одна з Дніпра.

Посібник, виданий організаторами проекту, покликаний допомогти журналістам ефективно використовувати архіви радянських репресивних органів, однак буде корисним також дослідникам, студентам та просто зацікавленим громадянам. У ньому покроково розписані етапи звернення в архів та отримання документів, є типологія архівних матеріалів (архівно-слідчі, агентурні, оперативні справи та інші масиви документів), поради для журналістів, як писати про історію, а також матеріал про історичну дезінформацію, фейки та пропаганду в журналістиці. У післямові член правління Суспільного мовлення Юрій Макаров розмірковує про те, якими є журналістські стандарти в епоху постправди.

Виклики, з якими стикались організатори

 

Мотивувати журналістів. Пасивна реакція більшості журналістів на відкриття архівів радянських спецслужб зумовлена не лише незнанням або нерозумінням потенціалу цього джерела матеріалів. Історична тематика традиційно є маргінальною для більшості українських медіа.

Виняток становлять найбільш скандальні та гострі теми, якими маніпулюють політики — Волинська трагедія, Голодомор, особистості лідерів Організації українських націоналістів тощо. Матеріали на ці теми виходять у моменти загострення суспільних дискусій або до пам’ятних дат, і навіть тоді в них нечасто звертаються до першоджерел і документів.

Є приклади успішних спецпроектів, у тому числі з використанням архівних матеріалів (наприклад, спільний проект про українських повстанців Центру досліджень визвольного руху та ТСН «1+1» https://tsn.ua/special-projects/oun/).

Парадоксально, що в Україні, яку ще 2012 року — до загострення суспільних/політичних суперечностей, початку війни та російської агресії — історик Мар’ян Мудрий називав «постраждалою від отруєння історією» (http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/04/20/81518/), медіа пишуть на історичні теми поверхово та побіжно, цитуючи сучасних політиків та громадських діячів охочіше, ніж дослідників та документи.

Спеціалізованих видань, які б популярно розповідали про історію, в Україні обмаль. Можна назвати «Історичну правду», газету «Історія плюс», онлайн-видання WAS та ще кілька більш вузьких проектів. Як часто наголошує головний редактор «Історичної правди» та ведучий однойменної програми на телеканалі ZIK Вахтанґ Кіпіані, в Україні майже немає історичних журналів (за винятком не надто популярного журналу «Історія» та нещодавно заснованого у Львові видання «Локальна історія»). Тоді як, наприклад, у Сполучених Штатах Америки таких видань десятки. Отже, й майданчиків для публікації архівних розслідувань в Україні майже немає, що значною мірою гальмує розвиток цього жанру.

Брак уваги до серйозних історичних тем є також частиною ширшої проблеми українських медіа: тотальної економії ресурсів, як людських, так і фінансових. Підготовка матеріалу, заснованого на архівних документах, триває щонайменше кілька днів, які журналіст повинен провести поза редакцією. Тоді як у багатьох виданнях від журналістів вимагають готувати оперативні матеріали щодня.

У прагматичній системі координат, коли цінність матеріалу визначається кількісними показниками рейтингу та охоплення аудиторії, доручати журналістам працювати над глибокими історичними матеріалами нераціонально. Відомий приклад, коли журналістка регіонального видання брала відпустку, аби з’їздити в архів і підготувати матеріали про репресованих українців. Тексти зрештою вийшли в інших виданнях — її редакція виявилась у них не зацікавленою. Що й казати про відрядження журналіста до іншої країни для роботи в архівах!

Водночас після спілкування з потенційними учасниками проекту стало зрозумілим, що журналістів демотивує також хибне уявлення про бюрократизованість доступу до архівів, страх перед необхідністю розбиратись у новій темі тощо. Тож одним із завдань проекту було створити простий путівник, яким зможе скористатись журналіст без спеціальної підготовки, та пояснити, що працювати з архівами — не так важко, як видається, й для цього не обов’язково бути істориком.

Йдеться про рекомендації щодо процедури доступу до архівів, інформацію про типологію документів, поради, як читати документи в архівах і перевіряти інформацію, викладену в них, а також використовувати ці документи для фактчекінгу. Важливо також було розповісти про те, як конвертувати отриману в архівах інформацію в доступний аудиторії матеріал — текст, відео, мультимедіа.

Всі учасники проекту, які заповнили анкету, називають знання, отримані під час воркшопу, достатніми для повноцінної роботи з архівними матеріалами для підготовки журналістських публікацій.

Зменшити бюрократичні перепони. Організатори взяли на себе оформлення перепусток до архіву Служби безпеки України, щоб максимально спростити доступ журналістів до документів. Водночас в архівах Польщі журналісти мусили платити за копіювання оцифрованих документів; також за тамтешніми правилами архів має право відмовити в наданні документів. Учасники проекту зазначають в анкетах, що процедура була «максимально простою і зручною», хоча один із них припускає, що без допомоги організаторів було би складніше дістатись до архівних матеріалів.

Допомогти журналістам знайти теми. Учасники проекту готували власні ідеї для матеріалів, однак організатори та лектори/тренери, зі свого боку, запропонували їм цілу низку історій, які є актуальними для сьогодення та досі не описаними або мало описаними в медіа. Частині журналістів знадобилась допомога з пошуком експертів та героїв для матеріалів, а також пояснення контексту конкретних справ і документів, із якими вони працювали.

Дисциплінувати учасників проекту. Частина журналістів працювали над матеріалами в межах проекту поза основною роботою. Лише кілька з них підготували та опублікували свої матеріали в межах встановлених організаторами граничних термінів. Загалом опубліковано 45 матеріалів. Частина текстів і телепрограм досі в процесі підготовки чи очікування на публікацію.

Труднощі, з якими стикались учасники проекту

 

Відсутність знань та орієнтування в історичній тематиці. Деякі журналісти мали справу з історичними темами вперше. «Я навіть уявлення не мала, що шукаю. Обрала тему за картотекою “Антирадянська діяльність”, а далі все пішло як треба», — пише одна з журналісток. Є учасники проекту, які обирали теми, з яких не вдавалося отримати корисних матеріалів в архівах ані України, ані інших країн, хоча в результаті матеріали все-таки були підготовлені (зокрема про переселення українців Чехословаччини).

Умови роботи за кордоном. Журналісти, які вирушили працювати до архівів Польщі, Чехії та Словаччини, мали проблеми з розумінням місцевих мов, зокрема в матеріалах, які мусили обробити в порівняно короткий термін. «Шкода, що від початку я не знав про онлайн-каталог, який дуже спростив би мені пошук потрібних тем», — каже учасник проекту, який працював у польському архіві. Вочевидь, кількаденна поїздка не є достатньою для глибокого проникнення в архівні матеріали в іншій країні, особливо якщо це матеріали незнайомою мовою, й поспіх міг негативно вплинути на якість публікацій.

Проблеми з отриманням документів. Так, одна з учасниць проекту нарікає на те, що в архіві СБУ відмовились сканувати архівні справи, які були їй потрібні. «Треба врахувати, що іноді на отримання матеріалів, зокрема якщо вони перебували в регіональних архівах, потрібен час», — пише інша. Серед рекомендацій журналістів — чіткіше наголошувати на тому, скільки часу йде на ті чи інші етапи процедури отримання архівних матеріалів. Кілька учасників нарікають саме на брак часу як причину того, що концепція матеріалу втілена не так, як було задумано.

Якість і кількість матеріалу. Зазвичай журналістам українських медіа навіть у роботі над серйозними темами не доводиться обробляти таку кількість різних, часом суперечливих і сумнівних за змістом, джерел і матеріалів. До того ж, значна частина журналістів не мали жодного досвіду роботи з архівними документами. Один із учасників проекту нарікає на те, що чимало справ сфабриковані, й важко розрізняти правдиві та вигадані факти. «Найважче, коли читаєш справу, розшифровувати почерк від руки. Багато часу витрачається на це. Є документи, на вивчення яких витрачаєш час, а вони суто формальні й жодної цінності не становлять. Іноді навпаки можна пропустити документ і виявити це при повторному вивченні. Дуже багато плутанини, документи можуть брехати», — розповідає одна з журналісток. І додає, що для того, аби розібратись у людській історії або історичному епізоді, треба, крім архівної справи, читати інші джерела та спілкуватись з істориками, себто практикувати комплексний підхід.

Публікації учасників проекту

 

Едуард Андрющенко, «Настоящее время». «Глас вопиющего. Как чехи и словаки пытались “достучаться” до советских друзей в августе 1968 года» (https://www.currenttime.tv/a/knocking-on-tovarischs-doors/29443982.html)

Едуард Андрющенко, «Настоящее время».      «“Взять автомат и пустить пулю в лоб”. Письма советских солдат в Чехословакии из архивов КГБ» (https://www.currenttime.tv/a/declassified-soviet-soldiers-letters/29473642.html)

Едуард Андрющенко, «Остров». «“Виселица” для Ленина и “банда “Черный кот”: “антисоветские” проделки детей Донбасса» (https://www.ostro.org/donetsk/society/articles/551891)

Едуард Андрющенко, «Остров». «Из архивов КГБ. Как советский Донбасс реагировал на Пражскую весну и ее подавление» (https://www.ostro.org/donetsk/society/articles/555426)

Едуард Андрющенко, «Тексти». «Картинка з виставки. Як КҐБ обіграло українську діаспору на Експо-67 у Монреалі» (http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/87656/Kartynka_z_vystavky_Jak_KGB_obigralo_ukrajinsku)

Едуард Андрющенко, WAS.         «Марія Сосюра: муза, дружина, агент НКВС» (https://was.media/uk/2018-09-18-marija-sosjura)

Едуард Андрющенко, «Тиждень».           «“Це крик вільної людини, що вмирає”» (http://tyzhden.ua/History/219895)

Едуард Андрющенко, Insider.      «Архівний Інсайд: 30 років тому угорські дипломати та спецслужби вже “працювали” на Закарпатті» (http://www.theinsider.ua/politics/5bb76aa9a1b75)

Едуард Андрющенко, The Babel. «Хочу знайти в архіві СБУ справу репресованого родича. Як це зробити?» (https://thebabel.com.ua/articles/20394-hochu-znayti-u-arhivi-sbu-spravu-represovanogo-rodicha-yak-ce-zrobiti)

Історик і журналіст-фрилансер Едуард Андрющенко підготував найбільшу кількість матеріалів. Два з них, присвячені радянській окупації Чехословаччини 1968 року, опубліковані на ресурсі «Радіо Свобода» «Настоящее время», адресованому широкій пострадянській аудиторії. Українські видання, які опублікували матеріали Едуарда, розмаїті — «Тексти», «Тиждень», WAS, «Остров», The Babel та Insider.

Із цього переліку лише WAS є виданням, орієнтованим на історичну тематику. Для решти ці публікації стали фактично розширенням їхньої типової тематики. Для своїх матеріалів Едуард обирав маловідомі або зовсім не відомі українській аудиторії історії, зокрема перше політичне самоспалення в Польщі, співпрацю дружини Володимира Сосюри з КҐБ, протистояння КҐБ та української діаспори в Канаді тощо. Водночас він ураховував тематику видань, яким пропонував матеріали — зокрема, дві публікації у виданні «Остров», присвяченому життю Донеччини, розповідають про маловідомі сторінки історії радянського Донбасу.

Публікація в онлайн-виданні Insider про угорських агентів на Закарпатті актуалізована теперішнім дипломатичним конфліктом між Україною та Угорщиною. Матеріали Едуарда є яскравим свідченням того, що історії, знайдені в архівах, можуть бути захопливими, детективними, гостросюжетними та актуальними для сьогодення.

 

Дарина Рогачук, «Історична правда». «Загадкова історія керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН» (http://www.istpravda.com.ua/articles/2018/08/28/152839)

Софія Середа, «Радіо Свобода». «25 років таборів за листування з повстанцем. Історія Марії Рогачук» (https://www.radiosvoboda.org/a/29409783.html)

Текст Дарини Рогачук можна назвати сильним дебютом молодої журналістики в історичній тематиці. Окрім архівних документів, вона використала коментарі очевидців із села, де відбувались описувані події. Недоліком матеріалу можна вважати надмірно емоційну стилістику (звороти на кшталт «та не судилося…»), а також безпідставне введення у текст ліричної героїні (авторського я, наприклад, «За першої ж нагоди, я пішла в центральний архів СБУ у Києві, щоб, в першу чергу, знайти хоч якісь підтвердження, що Василь Николин міг вижити. І мені це вдалося»), без якої можна було б обійтися. Загалом стилістика матеріалу не зовсім відповідає форматові «Історичної правди».

Водночас сімейна історія самої Дарини стала темою для матеріалу Софії Середи на «Радіо Свобода», а Дарина — героїнею цього матеріалу, прикладом того, як сучасна молодь цікавиться історією своїх предків та знаходить її в архіві.

 

Софія Середа, «Радіо Свобода». «“Компрометуючі” фотографії радянської України французького шпигуна Галеотті» (https://www.radiosvoboda.org/a/29481686.html ; переклад статті https://www.rferl.org/a/the-kgb-stalked-a-french-tourist-for-eight-years-but-was-he-a-spy-/29508826.html)

Софія Середа, «Радіо Свобода».  «Як репресований вояк УПА вправно дурив радянських чекістів. Історія родини Галини Чорної» (https://www.radiosvoboda.org/a/29364889.html)

Софія Середа, «Радіо Свобода».  «“Ворожий голос” Радіо Свобода під прицілом КДБ» (https://www.radiosvoboda.org/a/dokumenty-kdb-radiosvoboda/29536505.html)

Софії Середі вдалося розкрити нову (або, принаймні, широко не знану) сторінку історії не тільки України, а й самого «Радіо Свобода». Матеріал особливо важливий з огляду на актуальні зараз теми цензури та свободи слова, які виносять у публічний простір здебільшого політичні спадкоємці Комуністичної партії. Що ж до форми, то всі матеріали, опубліковані Софією на «Радіо Свобода», мають лаконічний і читабельний формат, зручний для сприйняття аудиторією, не дуже глибоко зануреної в тему, та блискуче проілюстровані.

Олег Криштопа, 5 канал. «Співпраця УПА та Польської Армії Крайової: атака на місто Грубещів» (https://www.5.ua/kultura/spivpratsia-upa-ta-polskoi-armii-kraiovoi-ataka-na-misto-hrubeshchiv-177695.html)

Олег Криштопа, 5 канал.  «Співпраця армії УПА та АК у 1945—1946 роках. Машина часу» (https://www.youtube.com/watch?v=smlEob-BOmc)

Історія спільної боротьби українських та польських повстанців проти гітлерівців надзвичайно важлива як противага сучасній польській і російській пропаганді, що змальовує Українську повстанську армію вбивцями та ворогами поляків. В українських ЗМІ протягом останніх років не раз нагадували про цей епізод, який підтверджує, принаймні, часткову спільність інтересів УПА та АК, однак нагадувань було недостатньо, аби цілком нейтралізувати пропаганду.

Поява ґрунтовної розвідки, знятої в популярному форматі професійним теледокументалістом, є безперечною перевагою (на жаль, 5 канал робить небагато для просування свого контенту в інтернеті, тому випуск «Машини часу» має лише трохи понад 200 переглядів). Участь у проекті дозволила Олегові Криштопі доповнити свою програму документами з польських архівів.

Світлана Шевцова, «Укрінформ».          «Архіви КҐБ: академік Бажан очима донощиків» (https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2505348-arhivi-kgb-akademik-bazan-ocima-donosikiv.html)

Світлана Шевцова намагалася поєднати розвідку про українського поета Миколу Бажана та узагальнений вступ про архіви радянських репресивних органів та доступ до них, що призвело до розфокусування тексту. Матеріал починається «здалека», з розповіді про репресивні органи та декомунізацію, про практику доносів, і аж тоді авторка підводить до справи Бажана як «надзвичайно показової».

Попри цікаву та цінну історію, яку докладно розкриває в матеріалі Світлана, така побудова тексту та перенасичення вступної частини довідковою інформацією робить його менш придатним до сприйняття.

В’ячеслав Шрамович, «ВВС Україна». «Як у радянській Україні сприйняли придушення “Празької весни”» (https://www.bbc.com/ukrainian/features-45476700)

В’ячеслав Шрамович, «ВВС Україна». «Як КДБ у гравців київського “Динамо” валюту забирало» (https://www.bbc.com/ukrainian/features-45757647)

Матеріали В’ячеслава Шрамовича легкі, лаконічні, тематично сфокусовані, витримані у форматі Бі-бі-сі, тому легко читаються як цілісні історії. Особливою перевагою другого матеріалу є дотичність до історії однієї з найпопулярніших в Україні футбольних команд, що гарантує текстові увагу тих читачів, які за інших обставин мало цікавляться історією.

Оксана Расулова, «Студвей».       «Університет репресій» (http://studway.com.ua/universitet-represiy-kgb)

Онлайн-видання «Студвей» присвячене життю студентів і адресоване молодій аудиторії, зазвичай мало зацікавленій в історичній тематиці, тому авторка винахідливо прив’язала свою розвідку до студентської тематики. Це панорамний матеріал, що описує різні приклади втручання радянських спецслужб в освіту та життя студентів. Він дещо контрастує з типовим контентом видання, проте це також може стати перевагою — на таку незвичну публікацію можуть звернути увагу.

Проте об’єднання в розлогий матеріал різнорідних історії можна було уникнути, перетворивши його на цикл. Також можна припустити, що студентам найбільших сучасних вишів було б цікаво довідатись більше про агентів КҐБ серед викладачів, які працювали за радянських часів, зважаючи на те, що деякі з них викладають дотепер.

Антон Семиженко. Ні свої, ні чужі (http://baltics2018.tilda.ws/optanty)

Матеріал Антона Семиженка красиво заверстаний за допомогою конструктора мультимедійних історій Tilda, однак поки що не опублікований у ЗМІ. Матеріал добре проілюстрований, однак зібраний переважно з інших джерел — за словами Антона, розрахунки на документи у словацьких архівах не справдились.

Дарка Гірна, «Громадське телебачення».         «“Він поводився як прокурор”: дисидент Микола Кунцевич — про Медведчука» (https://hromadske.ua/posts/vin-povodivsya-yak-prokuror:-disident-mikola-kuncevich-pro-medvedchuka)

Один із найбільш актуальних матеріалів, створених у межах проекту: історія дисидента радянських часів, якого «захищав» Віктор Медведчук, вчасно з’явилась на хвилі дискусій про те, чи зробив теперішній проросійський політик усе, що міг, для своїх підзахисних. Дарія Гірна віддавна займається темою радянських дисидентів, тому почувається в ній компетентною.

Проте архівні матеріали використати вона не змогла, оскільки справи Миколи Кунцевича в архіві СБУ не знайшла, й лише отримала підтвердження того, що документи були знищені радянською спецслужбою в 1990 році. Фактично питання, хто говорить правду — Кунцевич чи Медведчук — залишилось відкритим.

Сергій Стуканов, «Громадське радіо».  «Українські дисиденти боролися за розширення громадянських свобод і за українську мову — Іван Дзюба» (https://hromadske.radio/publications/ukrayinski-dysydenty-borolysya-za-rozshyrennya-gromadyanskyh-svobod-i-za-ukrayinsku-movu-ivan-dzyuba)

Участь у проекті допомогла Сергієві Стуканову підготуватись до розмови з Іваном Дзюбою про переслідування українських дисидентів та їхнє протистояння з радянським режимом.

Петро Бондар, «Тексти». «2.3 стукача на тисячу населення. Агент НКВС Євгенія успішно “садила” київську інтелігенцію, та ОУНівці її розкусили (+інфографіка)» (http://texty.org.ua/pg/article/Oximets/read/86836/23_stukacha_na_tysachu_naselenna_Agent_NKVS?a_offset=)

Гідний і вартий наслідування приклад використання сучасних інструментів візуалізації даних для ілюстрування та наближення до аудиторії матеріалів архівів радянських спецслужб. Публікація набрала понад 13 тисяч переглядів, що є дуже добрим результатом для матеріалу на таку тему.

 

Михайло Колесніков, ICTV.        «Празька весна 1968. Чим вона нагадує нинішню окупацію Росії?» (https://www.youtube.com/watch?v=1cUWbtFlCms)

Паралель між Празькою весною 1968 року та сучасними подіями в цьому відеоматеріалі видається дещо натягнутою, проте вочевидь це був єдиний спосіб актуалізувати тему для редакції ICTV, яка традиційно багато уваги приділяє критиці Росії.

Юлія Валах, «Еспресо».     «Катування полонених: методи СРСР і бойовиків» (https://espreso.tv/video/260397)

Цей сюжет є дуже добрим зразком візуалізації архівних матеріалів, не перетворений на череду скриншотів та голів, що говорять. У цьому допомогли кадри з відеоархіву та живі коментарі експертів.

Олена Каліновська, Дніпро TV.  «Історія Андрія Фабра у циклі “Генії міста” на Дніпро TV» (https://www.facebook.com/olenakalinovskay/posts/2249955761900167)

Олена Каліновська, Дніпро TV.  «Історичний документальний фільм “Революційний Дніпро. 1917 рік”» (https://www.facebook.com/dniprotv/videos/2124706847797870)

Дніпровська журналістка Олена Каліновська скористалась архівними документами, аби доповнити свої історичні телепрограми. Документальний фільм про Катеринослав 1917 року набрав лише у Фейсбуку 3,4 тисячі переглядів. Це свідчення того, що матеріали регіональних журналістів, у яких використані матеріали з відкритих архівів, можуть мати великий резонанс та охоплення.

До того ж, цільова аудиторія регіональних ЗМІ часто виявляється не охопленою центральними, особливо онлайн-виданнями, де найчастіше публікували свої матеріали учасники проекту. Тож співпраця з локальним телебаченням є успішним способом розширення кола людей, які дізнаються про відкриті архіви репресивних органів СРСР.

Павел Боболовіч, Польща. Забуті вояки незалежності (про солдатів Другої Речі Посполитої на матеріалах слідчих архівних справ) (http://webbook.pl/document/open/t/63facf89e2b0283695262435d500b7f6#p=5)

Любомир Сматана, Чехія. «Він не погодився з серпнем ‘68, влаштованим КҐБ. Архіви розповіли про незнаного раніше українського дисидента» (https://dennikn.sk/1177906/nasi-ludia-v-archive-kgb/)

Любомир Сматана, Чехія. «Свідчення з архівів КДБ: сім років в’язниці для українців, які були проти окупації Чехословаччини» (https://www.irozhlas.cz/zpravy-svet/srpen-68-okupace-ceskoslovenska-protest-ukrajina-rusko-kgb_1808251201_mls)

Любомир Сматана, Чехія. «Вони критикували окупацію Чехословаччини, і тому страждали, — київський історик описує раніше невідомі історії з України» (https://www.irozhlas.cz/zpravy-svet/srpen-1968-okupace-ceskoslovenska-ukrajina-kgb-rozhovor-kohut_1808260600_mls)

Люба Кольова, Словаччина. Цикл інформаційних матеріалів про окупацію Чехословаччини на телеканалі RTVS (http://www.rtvs.sk/televizia/archiv/12957/164626#1670 ; http://www.rtvs.sk/radio/archiv/1559/982956 ; http://www.rtvs.sk/televizia/archiv/13196/168112)

Даріуш Матерняк, Польща. «Антибільшовицький блок народів» (http://www.polukr.net/blog/2018/09/archiwa-kgb-antybolszewicki-blok-narodow)

Журналісти з Чехії та Словаччини зосередились на актуальній для їхніх країн темі радянської окупації Чехословаччини 1968 року (своєрідним «інформаційним приводом» для цього стало п’ятдесятиріччя тих подій). Польський журналіст Даріуш Матерняк розповів про організацію «Антибільшовицький блок народів», що також актуально з огляду на гострі моменти польсько-українських відносин. Водночас впадає у вічі вузькість тематики, до якої звертаються іноземні учасники проекту (рекомендації щодо цього дивіться нижче).

 

Що рекомендують учасники проекту

 

Загалом журналісти, які взяли участь у проекті, відзначають, що оцінили потенціал архівів як джерела тем, героїв і фактів для матеріалів. Серед рекомендацій, які вони дають в анкетах, такі:

  • Познайомитись із структурою архівів, щоб знати, де саме шукати потрібну інформацію;
  • Чітко сформулювати тему та йти до архіву зі зрозумілим запитом, який полегшить архівістам пошук потрібних документів;
  • Ретельно готуватись до роботи з архівними документами до того, як приходиш в архів;
  • Консультуватись із фахівцями — істориками та архівістами, а також, якщо є така можливість, із свідками подій, про які пишете;
  • Нотувати цікаві теми та джерела, які трапляються під час пошуку потрібних документів, аби повернутись до них пізніше;
  • Запастися часом, аби не поспішати, вивчаючи архівні документи, та не робити передчасних висновків;
  • Бути уважним до деталей у документах, бо в них іноді ховається найцікавіше;
  • «Не варто очікувати, що в документах усе буде зрозуміло. Вони можуть суперечити здоровому глуздові, тому треба ретельно вивчити методи роботи КҐБ, знати, на що звернути увагу, та залучати експертів»;
  • Врахувати час, потрібний на очікування документів та їх опрацювання.

Як підвищити ефективність таких проектів у майбутньому

 

Пояснити та за можливості спростити процедуру доступу до архівів. Попри те, що цю процедуру вважають порівняно демократичною, досвід проекту Deconstruction: The Role of Media in Post-Totalitarian Societies продемонстрував проблеми, які виникають із режимом доступу навіть у підготовлених журналістів. Хоча оформлення перепусток у цьому випадку узяли на себе організатори (іншим журналістам доведеться робити це самостійно). Чітка інструкція щодо доступу до архівів, подібна до викладеної в матеріалі Едуарда Андрющенка на The Babel, має бути доступна всім охочим журналістам та розповсюджена серед редакцій.

Зважаючи на те, як схвально журналісти, які працювали в зарубіжних архівах, відгукуються про зручні онлайн-каталоги, Архіву СБУ слід прискорити створення загальнодоступного каталогу архівних матеріалів, який спростить процес отримання матеріалів з архівів радянських спецслужб.

Створити базу контактів експертів-істориків. Учасники проекту наголошують на тому, що допомога експертів — архівістів та істориків — була надзвичайно важливою для їхньої роботи над матеріалами. Для широкого кола журналістів корисним був би сервіс, створений за зразком «Знайти експерта» Українського католицького університету (https://ucu.edu.ua/about/administration/search-expert/). Участь експертів у базі має бути добровільною; вони можуть публікувати свої контакти для прямого доступу або залишати можливість зробити онлайн-запит на коментар. Система теґів-тем допоможе журналістам сконфігурувати свій запит достатньо вузько, аби знайти історика, компетентного саме в потрібній їм темі.

Розширити аудиторію. Серед українських учасників першого проекту переважали штатні журналісти та професіонали-фрилансери з Києва. Проте, крім цієї, є щонайменше три потенційні аудиторії, робота з якими може бути ефективною:

  • журналісти та блоґери — люди, які не мають формального стосунку до журналістського фаху, проте пишуть тексти та часом мають аудиторію, більшу, ніж у традиційних ЗМІ;
  • студенти (історики, політологи, соціологи тощо), які шукають тему для досліджень або вже досліджують радянський період історії України; заохочення майбутніх науковців до написання популярних матеріалів для ЗМІ піде на користь і медіа, і науці;
  • журналісти регіональних засобів масової інформації; у проекті Deconstruction: The Role of Media in Post-Totalitarian Societies вони брали участь, але можна організувати спеціальний навчальний проект для журналістів із регіонів.

Водночас, працюючи для журналістів із регіонів, слід приділяти більше уваги саме журналістській частині тренінгів, оскільки, крім знань і навичок, потрібних для роботи в архіві, їм часто потрібно підвищувати власне професійний рівень та знайомитися з новими форматами розповідання історій.

Створити додаткові можливості для телевізійників. Документалісти та відеожурналісти, особливо іноземні, мають вічну проблему необхідності знаходити відеоряд, достатньо видовищний та ексклюзивний, а водночас такий, що відповідає змістові матеріалу. Зйомок в архіві та інтерв’ю з експертами, які використала більшість телевізійників, для цього не досить. Почасти розв’язати цю проблему, особливо для іноземних телевізійників, які не мають архіву українських відеозаписів, може співпраця з кіноархівами, готовими надати записи радянських часів (кіножурнали, телепрограми тощо).

Підготувати тематичні пропозиції для іноземних журналістів. Проблема «не знаю, чого шукати в архівах» стоїть гостро і для українців, але для іноземців, які мають справу з матеріалами незнайомою або малознайомою мовою та не орієнтуються в історії радянського періоду України, вона може бути вирішальною. Вони не бачать і не можуть бачити всіх можливих точок дотику, які поєднують історію їхньої та нашої країн. Аби іноземні учасники не брались за теми, які лежать на поверхні, а знаходили менш відомі історії, українські історики можуть запропонувати їм перелік тем чи сюжетів, які можна актуалізувати для їхніх аудиторій, та підказати, де знайти матеріали для опису та візуалізації.

Створити мультимедійний посібник. Можливості для поширення друкованого посібника обмежені, до того ж, певна інформація в ньому може застаріти. Виходом є створення на базі ЦДВР або сайту Архіву СБУ постійно оновлюваного мультимедійного посібника, де мали би бути:

  • візуалізована інструкція з доступу до архівів;
  • типологія архівних документів;
  • ширший спектр порад для журналістів із роботи з журналістською тематикою;
  • бібліотека прикладів вдало реалізованих тем (у межах цього проекту та поза ним);
  • контакти експертів тощо.

Такий загальнодоступний посібник міг би допомогти широкому колу охочих звернутись до архівів — як журналістам, так і решті охочих.