Архівно-слідчі справи являють собою, цінне але в такій же мірі особливе і специфічне джерело. Ці матеріали є справді найбільш поширеним для використання джерелом репресивних органів, як серед істориків, так і серед журналістів.

Досить часто трапляється назва цих матеріалів, як «архівно-кримінальні справи». Однак, враховуючи те, що більшість осіб засуджених комуністичним тоталітарним режимом не були злочинцями/кримінальниками, а слідство проти них фабрикувалося, ми використовуватиме у цьому посібнику термін – архівно-слідчі справи (далі – АСС).

Ці документи відображають механізми репресивної машини тоталітаризму, вони дають можливість усвідомити справжні причини та масштаби масового терору, простежити інтенсивність політичних репресій у конкретні історичні періоди і особливості їхньої спрямованості стосовно окремих соціальних, етнічних, політичних чи конфесійних верств населення.

Потрібно відзначити, що не всі АСС зберігаються в системі архівів СБУ. Починаючи із вересня 1991 року частина цих матеріалів передавалась на зберігання до обласних державних архівів, а у Києві – до Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Власне під цю передачу підпали АСС на осіб, що були засуджені позасудовми органами («двійки», «трійки», особливі наради – детальніше про це див. далі).

Також для подальших досліджень потрібно врахувати, що у системі архівів СБУ зберігаються АСС на осіб засуджених за так звані «політичні злочини» (зрада батьківщині, тероризм, антирадянська агітація, шпигунство тощо), невелика кількість АСС було заведено за економічні зловживання, незаконні валютні операції, контрабанда та ін.

Водночас є окрема категорія справ, які мали політичних характер, однак особи, що проходили по них були засуджені за загальнокримінальними статтями (крадіжка, зберігання зброї тощо). У таких випадках ці АСС зберігаються у структурі архівів Міністерства внутрішніх справ України та регіональних архівах Управлінь національної поліції.

АСС, що зберігаються у системі архівів СБУ охоплюють весь період існування радянських репресивних органів в період із 1917-1991 років. Їх структура дещо різниться між собою. Однак в своїй основі вони схожі.

Враховуючи, що період найбільших репресій припав на 1930-50-ті роки, ми за основу візьмемо АСС саме цього періоду.

Отже, персоніфіковані за своїм характером АСС розкривають маловідомі та зовсім невідомі біографічні факти багатьох видатних діячів науки, культури, мистецтва, церкви, нерідко висвітлюють долю їхньої інтелектуальної спадщини, чи фіксують останні дні життя.

Фонди кримінальних справ на осіб реабілітованих – «Припинений» або нереабілітовані – «Основний» (так вони називаються в системі архівів СБУ) – це одні із найбільших фондів, які включають в себе слідчі провадження на осіб, чи групу осіб засуджених в переважній більшості з політичних мотивів. Крайніми датами документів є 1854 – 2000-ні роки. Масив документів присвячений:

• репресіям проти військових, політиків та діячів УНР, а також ін. політичних партій (есерів, меншовиків, анархістів та ін.) опозиційних до комуністів та військових армій Денікіна та Врангеля чи колишніх співробітників царської поліції – «Охранки»;
• репресіям проти учасників різного роду повстань та заворушень проти політики насильницьких хлібозаготівель кінця 1920-х початку 1930-х років;
• репресіям доби «Великого терору» 1937–1938 років (польська, німецька, куркульська, сіоністська, чеська та ін. операції), чистки у структурі спецслужби та партії, репресії проти представників культури – «Розстріляне відродження»;
• репресіям проти учасників руху опору (УВО, ОУН, УПА, Армія Крайова, ПОВ та ін.);
• репресіям проти учасників нацистських мілітарних та парамілітарних формувань (поліція, шуцманшафтбатальйони, абверкоманди, СД, ГФП (таємна польова поліція) та ін.), а також представників нацистських окупаційних органів влади;
• репресіям проти представників «тихого опору» – дисидентів (поети, письменники, художники та ін.);
• репресіям проти служителів культу (УАПЦ, УГКЦ, ПЦ, РКЦ, протестанти, мусульмани, іудеї та ін.);
• окремий масив документів відноситься також і до економічних злочинів (корупція, розкрадання державного майна у великих розмірах, контрабанда, валютні операції та ін.), а також репресій за незаконний перетин державного кордону.

Та досліднику цих документів перед початком роботи із ними слід врахувати, що АСС, як ніяке інше історичне джерело – піддані навмисним перекрученням: зміст рукописного та машинописного варіантів протоколів допитів іноді суттєво різниться між собою; протоколи допитів свідків – датовані різними числами, фальсифікувались дати і причини смерті репресованих та багато іншого. Окрім цього АСС є взірцем міфологізації подій.

Для розуміння того, наскільки є об’єктивним таке історичне джерело як АСС, ми проаналізуємо основні категорії документів, що їх наповнюють.

Документи

Обкладинка справи

Із цього джерела можна взяти початкову інформацію про особу. Яким підрозділом репресивного органу велася справа? Скільки у справі томів? Дати початку та кінця слідства та ін.

Найважливішою інформацією із обкладинки є номер справи. Часто їх знаходиться на ній декілька:

Перший – процесуальний (реєстраційний) номер слідчої справи який вписаний в формуляр від руки, проштампований чорнилом або виготовлений типографським способом (напр. групові багатотомні АСС № 123, № 817 тощо).

Другий – номер архівно-облікової реєстрації в «Основному» фонді. Як правило він багатозначний від 1-ї до 6 цифр. Як правило даний номер проставлявся на спеціальному наклеєному на титульний аркуш справи білому аркуші (напр. 63276).

Третій – номер архівно-облікової реєстрації в «Припиненому» фонді. Тут попередній номер «Основного» фонду закреслений, а замість нього проставлений також багатозначний (від 1-ї до 6 цифр) архівний номер справи з позначкою «фп», який вписаний від руки або штампований згори і з низу справи (напр. 63276-фп).

Ця інформація є необхідною для посилання на справу згідно вимог ДСТУ 4331:2004 (ISAD (G):1999, NEQ).

На теперішній час в архівних установах СБУ використовується єдиний зразок штампу який вказує на остаточний архівний номер справи згідно вимог законодавства, що регулює архівний облік документів Національного архівного фонду.

Протокол затримання

Затримання підозрюваного – захід кримінально-процесуального примусу, який полягає в короткочасному затриманні без санкції прокурора особи, підозрюваної у скоєнні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі, з метою з’ясування причетності затриманого до злочину і вирішення питання про застосування до нього запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою.

Затримання могло бути проведене співробітниками репресивних органів на особу, яка виглядала для них підозрілою. Такі протоколи складалися безпосередньо на місці. Часто протоколи затримання зустрічаються у справах на вояків руху опору, яких затримували під час бою, чи проведення так званої військово-чекістської операції.

На що звертати увагу. При затримані у підозрюваного одразу проводився на місці обшук. Цікаво, що частина вилучених у нього речей іноді не входить до протоколу обшуку, який проводили вже у в’язниці, або ці речі просто десь зникали із матеріалів слідства.

Приклад. 22 серпня 1951 року за підозрою в антирадянській агітації архімандрита Почаївської лаври Олексія заарештували співробітники УМГБ по Тернопільській області і ув’язнили в тюрмі м. Тернополя.

Під час слідства йому висунули два додаткові звинувачення, які випливали із його затримання. Перше із них – це зберігання наркотичних речовин, а саме – в одній із келій, які були опломбовані печаткою архімандрита, знайшли героїн.

Олексій пояснював, що нещодавно у них помер фармацевт, який використовував цю речовину як знеболююче. А так як він був керуючим справами Духовного Собору, то й опломбував келію своєю печаткою, поки не знайдеться новий фармацевт.

Додатковим обвинувачення було те, що Олексій зберігав у себе гроші Української Народної Республіки, на яких був зображений заборонений на той часукраїнський герб – тризуб, хоча й він пояснював, що тримав їх в себе лише з колекційною метою.

Дуже часто при затриманні учасників руху опору можна знайти опис вилученої у них зброї, або план-схему, чи навіть фото сховку (криївки) в якому вони перебували, що також є цікавим для дослідження.

Постанова про арешт/Постанова про обрання запобіжного заходу

Арешт (лат. arrestum — судова постанова) у кримінальному процесі – запобіжний захід, який полягає у взятті під варту підозрюваного, обвинуваченого або підсудного з метою запобігання можливому ухиленню їх від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини у справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також забезпечення виконання вироку.

Постанова на арешт формувалася на основі інформації, яку зібрали радянські репресивні органи про особу. Дуже часто це могли бути свідчення інших заарештованих, інформація здобута в процесі оперативних розробок, чи агентурна інформація.

Слід розуміти, що дуже часто обвинувачення, що прописувались у постанові були далеко не правдивими. Інформація була неточною, не достовірною, чи просто перекручена і видумана. Тому її потрібно верифіковувати із свідченнями самого заарештованого, а також інших осіб, що проходили по справі/справах, чи протоколами допиту свідків.

На що звертати увагу. Радянські репресивні органи, для про-форми, все-таки мали дотримуватись діючого законодавства, зокрема кримінально-процесуального кодексу, що діяв у той чи інший період.

Відповідно матеріали для постанови готував в основному оперуповноважений, а сам документ мав бути затверджений начальником регіонального управління (або вище) репресивного органу та санкціонований прокурором. Також постанова мала бути погоджена із безпосереднім керівництвом оперупоноваженого.

Трапляється, що дати підписання документу цими особами різняться із датою фактичного арешту підозрюваного (сам арешт міг відбутися раніше), що вказує на порушення законності у даній справі.

Також можуть різнитися дати затримання особи і створення постанови на арешт. Траплялося так, що особами могла перебувати в ув’язненні протягом кількох місяців без офіційного на те документу. Це відбувалося із різних причин. Часто через недотримання законності у проведенні слідчого процесу, також могло бути пов’язано із тим, що особу, яку затримали хотіли схилити до співпраці із органами і не розпочинати слідства.

Приклад. У травні 1944 року співробітниками Деражнянського районного відділу НКГБ був заарештований лікар УПА Штрейкер Абрам – «Поппер». Розпочалося слідство, яке велося із всіма можливими порушеннями. На арешт лікаря «Поппера» не було виписано ордеру, постанови на арешт та затримання не були затверджені ні прокурором, ні начальником обласного НКГБ.

 

Ордер

Ордер на арешт (англ. аrrestwarrant) – переважно в країнах англо-саксонської системи – документ, що видається суддею від імені держави, який дозволяє арешт і утримання під вартою особи, обшук і вилучення майна.

У радянських репресивних органах ордер видавався оперуповноваженому і мав бути затверджений начальником регіонального управління (або вище).

На що звертати увагу. В переважній більшості на звороті ордеру має бути підпис особи, яку заарештували та дата коли йому пред’явили цей ордер. В основному ця дата співпадає із днем початку його ув’язнення, якщо він не був затриманий раніше, так як це описано у розділі про затримання та арешт.

Анкета заарештованого

Важливий біографічний документ, що включає в себе основні біографічні дані про особу: ПІП, місце народження та проживання, дата народження, освіта, служба в армії, професія, соціальний статус, відомості про родичів, опис зовнішності та ін.

Часто трапляється, що у самій анкеті, чи прикріпленими до неї можуть бути фотографія заарештованого та дактилоскопічна картка (відбитки пальців).

На що звертати увагу. Трапляються випадки, коли заарештовані особи свідомо називали інші дати чи місця народження, а також називалася видуманим прізвищем. У цьому випадку слід звертати увагу на довідки, які збирались репресивним органом після завершення слідства, де вказані дані перевірялися у різного роду державних установах, метричних книгах та ін.

Приклад. Друль Григорій-«Славко» – начальник медичного відділу УПА Воєнної округи “Лисоня”. 2.05.1945 потрапив у полон, засуджений під прізвищем Данилевич Сиверин.

Протокол обшуку

Обшук — слідча дія, яка полягає в примусовому обстеженні приміщення та інших місць або окремих осіб з метою відшукати й вилучити знаряддя злочину, речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, що мають значення для справи.

Якщо підозрювану особу заарештовували за її місцем проживання, то обшук проводився як в нього так і в помешканні, чи місці його праці. При обшуці обов’язково мали бути присутні поняті (свідки).

При цьому вилучалося все, що знаходилось при особі на момент арешту, а також й ті речі, які могли становити оперативний інтерес для співробітників репресивного органу.

Приклад.19 березня 1950 року – в оселі отця Манишевського, а також у церквах с. Коросно та м. Перемишляни співробітники райвідділу МГБ провели обшук та виявила ряд «антирадянської» літератури. Так, зокрема, книги «Догматика», «Етика», «Святе письмо», «Проповіді та промови», «Сім слів Ісуса Христа» та інші.

Львівським обласним управлінням у справах літератури та видавництв  вилучені у отця книжки були визнані: «реакційними, такими, що проповідують католицизм та уніатську церкву і підлягають знищенню».

На вилучені при обшуці цінності такі як, гроші, ювелірні вироби, нагороди тощо мали видаватись квитанції, а самі речі передавались на зберігання до фінансового відділу репресивного органу.

Часто вилучені речі, що розглядалися слідством як «антирадянські» (нагороди із тризубами (чи іншою «забороненою символікою»), фотографії, документи тощо) долучалися до справи, як речові докази.

Тут слід зазначити, що співробітники репресивних органів у весь період своєї діяльності не гребували так званим «приватним колекціонуванням» речових доказів, а говорячи просто – крали їх із слідчих справ. Тому часто Ви можете не знайти у справі нагород, перстенів чи інших «предметів колекціонування» вилучених у заарештованих.

Траплялися випадки, коли речові докази після завершення слідства і суду не мали більше оперативної цінності. У такому випадку вони знищувалися відповідно до окремої постанови чи Вироку.

Також, згідно попереднього українського законодавства, що регулювало питання реабілітації жертв політичних репресій – «реабілітовані особи та їх спадкоємці мали право на одержання рукописів, фотокарток, інших особистих  речей,  які  збереглися  у справах». Таким чином частина особистих речей вилучених у заарештованих, могла бути повернута, про що у справі має бути відповідна відмітка.

Протокол опису майна заарештованого

Під час проведення обшуку також проводився і опис майна заарештованої особи на яке накладався арешт на період слідства. Після такого опису складалася так звана «зберігальна записка», яка підписувалась родичем заарештованого, або за відсутністю такого кимось із сусідів.

Заарештоване майно згідно Вироку могло конфісковуватися на користь держави.

Протокол допиту

Допит — урегульована процесуальним законодавством слідча і судова дія, під час якої свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений або підсудний дають показання, які фіксуються в протоколі допиту або в протоколі судового засідання, а в разі необхідності у звуках або відеозапису.

Протоколи допитів при всіх їх суб’єктивності є цінним біографічним джерелом. З них ми можемо дізнатися та докладніше встановити факти з життя заарештованих, дані про ті чи інші історичні події та процеси, простежити перебіг слідства, методи дізнання, скласти уявлення про соціально-моральну атмосферу в суспільстві тощо.

В переважній більшості перший протокол допиту складався оперуповноваженим під час затримання чи арешту підозрюваного. Саме в цьому протоколі є найбільше біографічних даних.

Для прикладу – відповіді на запитання слідчого «расскажите свою краткуюбиографию?», або «расскажите о своейпреступнойдеятельности?».

Слід зазначити, що кожен протокол допиту писався оперативником, чи слідчим зі слів затриманого, однак із додаванням термінології самого співробітника репресивного органу. Відповідно у ньому часто зустрічаються дивні здавалося б слова для самого заарештованого.

Для прикладу. Коли слідчий запитував про приналежність до руху опору: «Скажите с какоговременивыпринадлежали к банде УПА. – В банду УПА я вступил в марте 1943 года». Очевидно, що сам заарештований не міг називати УПА – «бандою», а це є вже додатки самого слідчого.

Такі вставки слідчого чи оперативника формують своєрідну новомову АСС. Досліднику, чи журналісту потрібно бути готовим до використання, та розуміння змісту таких слів як: «банда», «бандформирования», «украинско-немецкие буржуазные националисты», «фашистская Германия», «украинско-еврейские националисты», «террористы», «буржуазные шпионы», «капиталистические пособники», «бандпособники» тощо.

Особливістю протоколів допитів є те, що зі всіх матеріалів АСС вони найбільш насичені вигадками та навмисними фальсифікаціями, оскільки служили документальними закріпленнями здобутих слідством «самовикривальних зізнань» заарештованих за схемою чи планом обвинувачення, що будувалися заздалегідь відповідно до існуючих політичних чи ідеологічних настанов моменту.

Важливо враховувати те, що самообмови, як правило, не перевірялися, а суперечності у свідчення не з’ясовувалися. А не визнання себе винним зовсім не бралося до уваги.

Між тим, у справах, що фабрикувалися цілеспрямовано, протоколи допитів та очних ставок містять чимало достовірних даних із життя репресованих, або про окремі історичні події.

Виходячи із цього, завданням вивчення зазначених АСС постає у виявленні межі, яка поділяє точну інформацію від неправди, часто-густо обумовленої застосуванням фізичних мір впливу на підсудного.

Офіційної директиви НКВД щодо використання методів фізичного впливу під час допитів досі в архівах не виявлено. Однак, цілком вірогідно, що так усна вказівка-дозвіл була оголошена М. Єжовим на нараді керівних співробітників НКВД 16–20 липня 1937 р.

З дозволу ЦК ВКП(б) НКВД застосовував катування під час слідства всупереч забороні цього методу тогочасним кримінально-процесуальним законодавством. Сталін шифротелеграмою 10 січня 1939 р. дав вказівку нижчим партійним органам не протидіяти НКВД використовувати фізичний вплив до громадян:

«ЦК ВКП(б) разъясняет, что применение физического воздействия в практике НКВД было допущено с 1937 г. с разрешения ЦК ВКП(б)… Известно, что все буржуазные разведки применяют физическое воздействие в отношении представителей социалистического пролетариата и притом применяют его в самих безобразных формах. Спрашивается, почему социалистическая разведка должна быть более гуманна в отношении заядлых агентов буржуазии, заклятых врагов рабочего класса и колхозников?

ЦК ВКП(б) считает, что метод физического воздействия должен обязательно применяться и впредь, в виде исключения, в отношении явных и неразоружающихся врагов народа как совершенно правильный и целесообразный метод».

Приклад. Відомого українського письменника Валер’яна Підмогильного заарештували 4 грудня 1934 року у м. Харкові у будинку «Слово». Підозрою для арешту послугувала інформація про те, що Підмогильний був учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила собі за мету терор проти керівництва компартії.

На допитах він категорично не визнавав своєї вини. Водночас, не боявся звинувачувати партію у так званому «розгромі української контрреволюції».

Заслуговує подиву і поваги позиція Підмогильного на слідстві. Чи то знаючи попередній досвід своїх колег, чи розуміючи всю абсурдність і безвихідність ситуації. Так, чи інакше, він різко заперечував будь-які звинувачення в свою сторону.

Та вже на допиті 11 січня 1935 року Підмогильний повністю визнає свою вину. Погоджується із звинуваченням, що мав бесіди із друзями-письменниками антирадянського та терористичного спрямування. Пояснював таке своє ставлення тим, що у 1932 році побачив жах, який робився в українському селі і звинувачував в цьому радянську владу. (мається на увазі період Голодомору)

Така різка зміна позиції, ймовірно може бути пов’язана із застосуванням до Підмогильного заборонених методів слідства. Саме в кінці цього протоколу допиту, заарештований як завжди мав розписатися про його достовірність. Сам підпис Підмогильного є левде виведеним, а біля нього видніється пляма крові.

Іншим прикладом може слугувати те, коли заарештовані помирали від побоїв. Однак, у документах слідства це відзначалося, як смерть природним шляхом через хворобу.

Після двох допитів 27 червня 1944 року, вже згадуваний нами, доктор медичних наук Штрейкер Абрам Якубович, лікар УПА «Поппер» помер у Деражнянському слідчому ізоляторі НКГБ.

Як зазначено у свідоцтві про смерть, ув’язнений помер від серцевої недостатності. Можливо серце 60-літнього Абрама Якубовича справді не витримало, а можливо й знущання гебістів над повстанцем стали причиною смерті.

Одним із інструментів, що можна застосувати для відділення правдивої від брехливої інформації може бути з’ясування взаємозв’язку викладених даних із схемою обвинувачення. Якщо вони не мають до неї безпоспереднього стосунку, то рівень їхньої вірогідності можна вважати вищим, оскільки відпадав сенс їхнього навмисного фальсифікування як із боку заарештованого, так і з боку слідства.

Водночас з іншого боку біографічні дані теж могли приховуватись підозрюваним. Скажімо, в період доби Великого терору 1937-1938 років, коли проводились національні операції (польська, німецька, сіоністська, чеська тощо.)

Приклад. Власне саме тоді, коли потрібно було довести приналежність підсудного до тієї, чи іншої національності, сам заарештований міг приховувати справжні місце народження, національність, склад сім’ї, щоб якоюсь мірою захистити себе.

З іншого боку ці самі дані могли бути навмисно перекручені слідчим. Виконуючи доведені зверху ліміти кількості засуджених, він записував українців, росіян і білорусів – поляками або німцями, аби тільки прізвища підходили.

Наступним інструментом є так би мовити порівняння соціального статусу обвинуваченого і неадекватність масштабам інкримінованого йому злочину.

Приклад. Скажімо, коли малописьменний селянин говорив: «находился в составе контрреволюционной организации, целью которой было убийство товарища Сталина, поэтому мне известно, что в этой организации руководителем является» (далі йшло прізвище, чи їх перелік на осіб, які були необхідні слідству).

Або коли м’ясник кооперативу обвинувачувався у збиранні шпигунських відомостей про політичні настрої серед своїх клієнтів і у передачі її в консульство іноземної держави.

Також досліднику АСС потрібно звертати особливу вагу на протоколи допитів свідків. Адже дуже часто, коли заарештований на відріз відмовлявся від інкримінованих йому обвинувачень, тоді слідство використовували свідків.

Приклад. Ідентичність заяв свідків не тільки на рівні фактів та порядку їхнього викладення, а й у фразеологічному переказі. Інколи складається враження, що один протокол допиту був розтиражований від руки за кількістю свідків, що проходять по справі, та, що у ньому змінюються тільки вихідні дані останніх.

З іншого боку, у допитах свідків також можна знайти цінну біографічну інформацію про заарештованого, як він сам з тої чи іншої причини не назвав.

Також досліднику потрібно перевіряти та верифіковувати машинописні та рукописні варіанти протоколів допиту. Слід перевіряти, чи всі допити були підписані самим заарештованими, адже траплялося так, що слідчий фабрикував зізнання і підшивав їх до справи, без розмови із самим обвинуваченим.

Приклад. Матвієйко Мирон Васильович – “Усміх” – керівник Служби безпеки Закордонних частин ОУН . Вночі з 14 на 15 травня 1951 року з групою емісарів ОУН з 5 чоловік був закинутий з англійського військового літака на територію Тернопільщини – біля села Бишки.  5 червня був захоплений біля Кального в Зборівському районі спецгрупою МГБ УРСР з 19 легендованих співробітників, на рахунку яких вже були десятки ліквідованих та затриманих підпільників.

Під час одного із допитів, який проводив Павло Судоплатов (відомий агент радянської спецслужби, що вбив керівника ОУН Євгена Коновальця), чекіст спитав в Матвієйка, що йому відомо про вбивство чільних діячів ОУН (М) Сеника та Сціборського у Житомирі у 1944 році.

Тут варто відзначити, що і Матвієйко і Судоплатов знали, що це вбивство було організоване агентом НКВД і не у 1944 році, а у 1941 році.

Однак у протоколі допиту відзначена ніби-то відповідь «Усміха», що йому дійсно відомо, що це вбивство було здійснене бандерівським чільним діячем Миколою Климишином у 1944 році.

Тут власне й є наявний приклад фальсифікації інформації спіробітниками репресивних органів. По-перше вбивство було організоване агентом НКВД. По-друге є явні розбіжності в роках. По-третє у 1944 році Микола Климишин перебував в ув’язненні в нацистському концтаборі Аушвіц. Ну і найцікавіше на останок – саме цей протокол допиту не був підписаний Мироном Матвієйком.

Власне окремо слід розглядати історії так би мовити «зрадників» руху опору. Не у всіх випадках вони були ними. Хоча дослідники мали б бути вдячними  цим «зрадникам підпілля». Адже їхні свідчення, вибиті силою чи витягненні обіцянками кращого життя, є неоціненним джерелом інформації.

Із протоколу допиту «розколотого» учасника руху опору можна дізнатися про його структури, персональний склад, особливості роботи. Часто це відомості, які неможливо отримати з жодного іншого джерела.

Такими є, до прикладу, протоколи допитів Артемізії Галицької. Колишня керівниця ОУН на Буковині, вона в своїх свідченнях дає розлогу і детальну картину особливостей діяльності підпілля на підконтрольних їй теренах, називає прізвища і посади сотень його учасників. Та виникає питання, чи справді ця жінка була «зрадником»?

А відповідь саме на це питання проливає інше джерело репресивних органів.

Сталася ця «зрада» це через операцію НКВД – «бочка». “Бочкою” підпільники називали особливий вид операцій чекістів, який в документах радянської спецслужби зустрічається під більш формальною назвою “Літерний захід”.

Отже, Артемізія Галицька – “Мотря”, була захоплена чекістами 27 грудня 1944 року, тобто за чотири місяці до офіційного арешту. Під час затримання непокірна повстанка спробувала покінчити життя самогубством і вистрелила собі в голову. Проте чекісти не дали їй вмерти – терміново під пильною охороною відправили на операцію в Чернівецьку лікарню.

Затриманий разом з Артемізією підпільник Мирослав Гайдук, швидко зламався і надавав усю необхідну слідству інформацію. Він заявив про свою провідницю – вона “людина, яка ніколи не дасть потрібних свідчень про ОУН та УПА на Буковині”. Тому чекісти вирішили випитати все підступом, організувавши “викрадення” жінки з лікарні “оунівцями”.

Операцію провели на Різдво, 7 січня 1945 року. “Підпільники” доставили Артемізію на конспіративну квартиру в Чернівцях, привели до неї лікаря, який продовжив лікування.

“Мотря”, яка сама організовувала втечу з лікарні свого товариша підпільника в 1942 році, повірила у порятунок. Як їй стало краще, псевдо-підпільник “Тарас” оголосив, що йому від імені Проводу ОУН доручено провести слідство з метою з’ясувати причини провалу підпільних клітин після її арешту. Слідство проводитиме псевдо-співробітник СБ “Іван”, якому Артемізія повинна була подати повні списки підпілля з метою перевірки та виявлення провокаторів.

В результаті такого псевдо-допиту чекісти отримали інформацію про 242 членів ОУН на Буковині, не рахуючи складу куреня УПА, також дані про підпільників з інших областей – всього більше, як на 600 осіб!

Цей приклад показує наскільки оманливим може бути таке джерело, як протокол допиту. З однієї сторони із нього можна почерпнути дуже цінну інформацію, а з іншого незаслужено звинуватити у зраді чесну людину.

Однак, варто зазначити, що приклад із А. Галицькою не є типовим. Доволі часто заарештовані, в силу тих чи інших причин справді «ламалися» і розповідали слідчим, що їм відомо про ту чи іншу структуру, а також про її персональний склад. Нерідко такі «зламані» учасники руху опору ставали агентами і боролися вже проти своїх вчорашніх друзів у складі агентурно-бойових, чи військово-чекістських груп.

Траплялися також й випадки, коли заарештований розповідав слідчому багато відомостей, однак не до кінця. Ряд провідників руху опору подавали слідству відомості про тих діячів, які були вже заарештовані, або загинули. Такий прийом не завжди спрацьовував, хоча відомі випадки, коли представники репресивних органів сприймали це на віру.

Наведені вище – це лише кілька критеріїв та інструментів, які показують внутрішні можливості роботи із АСС у визначеності істини викладених фактів і, безумовно мають узагальнюючий характер.

Водночас наведених інструментів буде недостатньо, щоб оцінити об’єктивність всієї поданої інформації в АСС. Тому тут необхідно залучити ще кілька методів:

– з’ясування періоду репресивної політики, до якого належить АСС. Значна кількість фальсифікацій аж до цілковитої надуманості подій припадає на другу половину 1930-их років, коли репресії були масового та всеохоплюючого характеру. Іншим прикладом може бути наступне. В той чи інший період політичної коньюктури учасники руху опору були – «украинско-немецкие буржуазные националисты», це тоді коли їх потрібно було звинуватити у співпраці з нацистами, а коли націоналісти на Заході почали встановлювати контакти із сіоністським організаціями після Другої світової війни, то вони стали– «украинско-еврейские националисты»;

– вивчення історичної ситуації, з якої виникла АСС і про яку розповідається у протоколах допитів і очних ставок. Знання особливостей політики соціально-економічних перетворень, що притаманні конкретному періоду розвитку суспільства дає можливість встановити причини та спрямованість фальсифікацій. Для прикладу. В період «Холодної війни» в СРСР була просто хвороблива «шпигуноманія». В поле зору репресивних органів потрапляли майже всі громадяни, що мали хоч найменші контакти із Заходом.

– порівняльний аналіз інформації, як у середині самої справи – між усіма її документами, у тому числі різних частин – періоду репресій й реабілітації, а також з іншими історичними джерелами відповідного часу.

На нашу думку протоколи допиту АСС не можна використовувати, як самостійне джерело для написання дослідження. Необхідно верифіковувати інформацію із іншими документами репресивних органів, матеріалами преси, документами підпільних організацій, по можливості інформаціями про цей процес чи подію в матеріалах іноземних спецслужб тощо.

Ефективності оцінки достовірності відомостей, що зосереджені у протоколах допитів, сприяє комплексне застосування вказаних критеріїв, інструментів та методів, які в свою чергу є складовою частиною загальної методики опрацювання АСС.

Постанова про висунення/пред’явлення обвинувачення

Коли слідча справа на попередній стадії вважалася закінченою, повинна була виноситися постанова про обвинувачення. В ній вказувалася суть обвинувачення та стаття/статті кримінального кодексу, за якими кваліфікувався злочин.

Поширеною помилкою є те, коли вважається, що якщо обвинувачений підписав таку постанову, то апріорі погодився із обвинуваченням.

Насправді ні. Після такої постанови мав слідувати протокол допиту, де заарештованому пред’являлись обвинувачення, пояснювали його суть та зміст і запитувалось, чи визнає він себе винним.

Очевидно, що під тиском, чи іншими методами впливу заарештовані часто визнавали себе винними. Та були випадки, коли визнавали себе тільки частково, або повністю заперечували обвинувачення. Часто спростування цього обвинувачення підсудний наводив у залі суду (якщо мав таку можливість), або у касаційних скаргах/заявах.

Цікавим прикладом є справа відомого дисидента і поета Василя Стуса. Він взагалі відмовлявся підписувати всі слідчі документи.

Так у постанові 1972 року йшлося:

«У грудні 1971 року та в січні 1972 року СТУС, перебуваючи на лікуванні в санаторії «Світанок» у м. Моршин Львівської області, в розмовах з відпочиваючими МАЦКЕВИЧЕМ П. М., КИСЛИНСЬКИМ В. В. та СИДОРОВИМ В. І. висловив антирадянські та наклепницькі судження.

Викладаючи свої ворожі погляди, Стус в образливій формі висловлювався на адресу засновника Радянської держави В. І. Леніна, вихваляв спосіб життя в капіталістичних країнах, твердив, що в країнах капіталістичного заходу нібито існують більш широкі демократичні свободи, ніж у СРСР, зводив наклепи на матеріальне становище трудящих людей нашої країни та всіляко вихваляв українських буржуазних націоналістів, які вели збройну боротьбу проти Радянської влади, і називав їх визволителями українського народу».

«Таким чином, — робив висновок слідчий Логінов, — СТУС своїми діями скоїв злочин, передбачений ст. 62 ч. 1 КК УРСР. На підставі вищенаведеного, керуючись ст. ст. 131—132 та КІ КПК УРСР,

ПОСТАНОВИВ

Раніше пред’явлене СТУСУ Василю Семеновичу обвинувачення по ст. 1871 КК УРСР змінити й притягти його по цій справі як обвинуваченого в скоєнні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 КК УРСР у викладеному вище обсязі, про що йому оголосити.

Стус відмовився підписати постанову.

Також й інший приклад.

Під час обшуку 1980 року вдома у В.Стуса вилучили вірші, записні книжки, листи, матеріали справи 1972 року, документи про становище політв’язнів, виклик на виїзд до Сполучених Штатів. У протоколі обшуку зазначено, що Стус його не підписав, мовляв, “з представниками кривавої організації жодних розмов вести не хоче”.

Уточнюючі документи, довідки, виписки, запити в інші органи влади

Саме ця група документів матеріалів сприяє підвищенню інформаційного потенціалу АСС і тим самим збільшує їхню цінність як історичного джерела. Вказані документи виходять за рамки слідчого процесу, окрім того вони різноманітні за своїм змістом.

Серед них акти з висновками експертних комісій щодо виконування службових обов’язків звинуваченими, довідки сільрад, іноді матеріали інтелектуальної діяльності репресованих (теоретичні огляди з різних наукових питань, статті, проекти постанов партійних і радянських органів), визнані ідеологічно шкідливими.

Також це можуть бути автобіографії, службові характеристики, послужні списки, витяги з протоколів зборів партійних організацій, до яких належали обвинувачені тощо.

Після того коли слідство по справі завершувалось складався Протокол про закінчення слідства. Заарештованому давали переглянути матеріали слідства (часто дуже декларативно) і можливо чимось доповнити, чого майже ніколи не відбувалось. Після цього складався Обвинувальний висновок.

Цікаво, що у справах періоду 1920-30-их років вказаний документ не часто зустрічається, тому, що право підслідного на ознайомлення із матеріалами слідства регулярно порушувалось.

Акт медогляду

Складався за необхідністю про стан здоров’я і діагноз захворювань, що мали місце. Додатково зазначалися працездатність до фізичної праці різної тяжкості.

Обвинувальний висновок

Обвинувальний висновок — процесуальний документ, в якому слідчий підводить підсумки попереднього розслідування у справі, обґрунтовує висновок про скоєння злочину конкретною особою і про достатність підстав для розгляду справи в суді.

З точки зору історичного джерела цей документ цінний тим, що віддзеркалював суспільно-політичну атмосферу, що панувала на той час, а також ілюстрував як часто абсурдність обвинувачень набувала сили закону.

Практики, коли прокурор не погодився б із обвинувальним висновком чи відмінив б положення викладених обвинувачень та повернув справу на додаткове розслідування майже не існувало. Навіть у період згасання політичних репресій, такі випадки були поодинокі.

На що звертати увагу. В обвинувальному висновку вказувалися точні дати арешту та завершення слідства. Також у ньому відзначалося, чи є у справі речові докази та особисті документи.

Після затвердження висновку прокурором справа передавалась до судового органу (суд, військовий трибунал), або на розгляд позасудового органу.

Позасудові органи

«Двійки»

«Двійка» – позасудовий орган НКВД СРСР. Створений 1934 для розгляду справ про контрреволюційні злочини. До складу «Двійки» входили голова Верховного суду або нарком внутрішніх справ СРСР і прокурор СРСР.

Оскільки розгляд справ відбувався без виклику звинуваченого та свідків, «Двійка» виконувала суто технічну роль – пришвидшувала винесення заздалегідь відомих вироків.

Після того, як у вересні 1936 НКВД СРСР очолив М. Єжов, у ході ініційованих ним масових операцій значно зросла кількість заарештованих, що призвело до збільшення кількості «Двійок».

Згідно з наказами НКВД СРСР від 11 серпня і 20 вересня 1937, списки осіб, які підлягали репресіям, могли визначати «Двійки» у складі наркома внутрішніх справ союзної республіки або начальник відповідного управління НКВД і прокурора союзної республіки, краю, області.

«Двійки» мали право розглядати справи про терористичні акти, контрреволюційну діяльність, антирадянську агітацію тощо та виносити вироки про ув’язнення до концтаборів, в’язниць і смертну кару.

Списки з вироками, визначеними «Двійками», надходили до НКВД СРСР за підписами наркомів внутрішніх справ республік, начальників управлінь НКВД і прокурорів відповідних республік, країв, областей.

Вирок виконували після затвердження списків у НКВД і прокурора СРСР. Щоб перекласти основну провину за масові репресії на М. Єжова, напередодні його зміщення вище керівництво СРСР скасувало «Двійки».

17 листопада 1938 ухвалена спільна постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства», у якій відзначені великі недоліки та перекручення у роботі органів НКВД. 26 листопада наказом нового наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії «Про порядок реалізації постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 року» «Двійки» були скасовані.

«Трійки»

Особлива трійка НКВД— орган позасудового винесення вироків в СРСР, що існував в 1937–1938 роках під час Великого терору. Трійки формувалися зазвичай на рівні області. Складалися з начальника підрозділу НКВД, секретаря обкому партії і прокурора. Ще раніше трійки при колегії ОГПУ — попередника НКВД — виносили вироки за статтями кримінального кодексу.

31 липня 1937 керівник НКВД Микола Єжов підписав наказ НКВД № 00447 «Стосовно операції з репресування колишніх куркулів, карних злочинців і інших антирадянських елементів», в якому визначалося завдання розгрому «антирадянських елементів» і склад «оперативних трійок» з прискореного розгляду справ такого роду.

Цей наказ був схвалений на пленумі ЦК ВКП(б). До складу трійки зазвичай входили: як голова — місцевий начальник НКВД, члени — місцеві прокурор і перший секретар обласного, краєвого або республіканського комітету ВКП(б). Для кожного регіону Радянського Союзу встановлювалися ліміти з «Першої категорії» (розстріл), і з «Другої категорії» (заслання в табір на термін від 8 до 10 років).

Законність?

Підвалини спрощення процедур судочинства, які стосувалися лише злочинів, пов’язаних з терористичними актами та терористичними організаціями проти працівників радянської влади, були закладені ще Постановою ЦВК та РНК СРСР від 1 грудня 1934 року та злочинів, пов’язаних з диверсіями і шкідництвом, – Постановою ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 року.

Ці постанови розпочали тенденцію застосування репресивними органами спрощених процедур слідства та судочинства, що вплинуло в пізнішому часі на заміну ведення судочинства позасудовими органами, такими як трійки НКВД. Спрощена процедура судочинства суперечила нормам 111 статті Конституції 1936 року, яка передбачала без винятків відкритість судового процесу та забезпечення обвинуваченому права на захист.

Існування трійок НКВД повністю суперечило нормам Конституції СРСР 1936 року, згідно зі 102 статтею якої судові функції в СРСР реалізовувалися тільки судом; жодних позасудових органів Конституція СРСР 1936 року не передбачала.

В тогочасний кримінальний та кримінально-процесуальний кодекс СРСР раніше не вносилися відповідні зміни, які б допускали функціонування трійки НКВД замість судових органів.

Окрім того, видаючи Наказ НКВС № 00447, котрий у своїй природі по суті був законом, а не підзаконним, виконавчо-розпорядчим актом, НКВД вийшов за рамки своєї компетенції спецслужби. Відповідно до свого законодавчого статусу державної спецслужби СРСР НКВД міг тільки видавати підзаконні, виконавчо-розпорядчі акти, не виходячи при цьому за межі відповідних законів.

Порушення власних законів органами радянської влади, що в тогочасному правовому полі радянського законодавства спричинилися до протизаконного існування та функціонування трійок НКВД, показово характеризує радянську законність сталінського періоду.

Особливі наради (ОН)

Цей позасудовий орган має дещо довшу історію, ніж два попередні. Так називалася державна установа в Російській імперії, яка відала здійсненням державного управління у певній сфері еконономічного життя держави.

ОН було утворено на початку Першої світової війни. Найвідомішими з них були ОН з оборони, палива, перевезень і продовольства.

ОН при МВС Російської імперії (1881-1917) було утворено згідно з положенням «Про заходи охорони державного порядку та громадського спокою» від 14(26).08.1881. Вона діяла при міністрі внутрішніх справ у складі двох вищих чиновників МВС і двох – міністерства юстиції.

Роботою ОН керував товариш (заступник) міністра внутрішніх справ. Вона розглядала питання про адміністративне заслання на строк до 5 років осіб, які підозрювалися у причетності до державних злочинів або в політичній неблагонадійності. Остаточне рішення про заслання осіб приймав міністр внутрішніх справ.

ОН при ОГПУ СРСР та ОН при колегії ГПУ УСРР (1924-34) були утворені відповідно до затвердженого ЦВК СРСР 28.03.1924 положення про права ОГПУ щодо адміністративних заслань, висилок і ув’язнень у концтаборах.

ОН при ОГПУ складалася із 3 членів колегії цього відомства. Мала виключне право ув’язнювати строком до 3 років в концтаборах, висилати в межах СРСР або за кордон осіб: причетних до контрреволюційної діяльності, шпигунства та інших державних злочинів; підозрюваних у контрабанді чи незаконному переході кордону; фальшивомонетників, щодо яких не було достатніх підстав для притягнення їх до суду; спекулянтів валютою та дорогоцінними металами.

Винесення постанов про висилку мало відбуватися у присутності представника прокурорського нагляду, який міг призупинити постанови та оскаржити їх до Президії ЦВК СРСР. ОН при ОГПУ періодично звітувала про свою діяльність перед Президією ЦВК СРСР.

ОН при колегії ГПУ УСРР утворювалась у складі голови ГПУ та 2 членів колегії. Права наради обмежувалися висилкою лише в межах республіки, їй надавалося виключне право висилки: підозрюваних у причетності до бандитизму, грабежів, розбою; осіб без певних занять (шулерів, аферистів, торгівців наркотиками, спекулянтів чорної біржі; утримувачів будинків розпусти тощо); осіб, які раніше мали дві судимості або чотири приводи до правоохоронних органів за підозрою у вчиненні майнових злочинів або посяганні на особу та її гідність (хуліганство, звідництво та ін.). ОН при ГПУ УСРР звітувала про свою діяльність перед ВУЦВК та ОГПУ.

ОН при НКВД-МГБ-МВД СРСР (10.08.1934–1.09.1953) утворювались відповідно до постанови ЦВК СРСР про утворення загальносоюзних НКВД від 10.07.1934.

Правовий статус ОН при НКВД СРСР визначався постановою ЦВК і РНК СРСР від 5.09.1934. Очолював нараду нарком внутрішніх справ СРСР. До її складу входили: заступник наркома внутрішніх справ СРСР, уповноважений НКВД СРСР по РСФРР, начальник головного управління робітничо-селянської міліції, нарком внутрішніх справ союзної республіки, з якої надійшла справа до ОН. У засіданнях наради обов’язковою була участь Прокурора СРСР або його заступника, які могли опротестовувати її рішення до Президії ЦВК СРСР.

ОН при НКВД СРСР мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув’язнення до виправно-трудових таборів на строк до 5 років та висилку за межі СРСР.

Згідно з постановою Державного комітету оборони від 17.09.1941 і наказом НКВД СРСР від 21.09.1941 ОН надавалося право у справах про контрреволюційні злочини та особливо небезпечні злочини проти порядку управління СРСР, які розслідувалися органами НКВД, виносити вироки щодо вищої міри покарання — розстрілу.

Нараді дозволялося приймати рішення про скорочення строку перебування на засланні та у виправно-трудовому таборі тих осіб, які мали зразкову поведінку або високі виробничі показники.

Після перетворення НКВД СРСР у МВД СРСР відповідно до закону, прийнятого ВР СРСР 15.03.1946, ОН при НКВД СРСР перейменували в ОН при МВД СРСР. За рішенням політбюро ЦК ВКП(б) від 20.08.1946 для позасудового розгляду справ, що були у провадженні органів державної безпеки, утворювались також ОН при МГБ СРСР. Згодом були об’єднані в одну ОН.

Згідно з проектом положення про МВД СРСР від 16.07.1953 до складу наради повинні були входити міністр та його заступники. В засіданнях мав брати участь Генпрокурор СРСР та його заступник.

ОН при МВС СРСР було ліквідовано на підставі указу Президії ВР СРСР від 1.09.1953 «з метою зміцнення соціалістичної законності та підвищення ролі радянського правосуддя».

З ліквідацією ОН всі слідчі справи, які розслідувалися органами МВД, мали направлятися виключно на розгляд судів тільки в разі вчинення особою злочину, передбаченого радянським кримінальним законодавством.

Витяг із протоколу засідання позасудового органу, що приєднувався до справи містив у собі основні дані про звинуваченого, а також визначення міри покарання.

Для АСС періоду проведення масових репресій, особливо доби Великого терору, характерна відсутність згаданого документу. У таких випадках його можна зустріти у реабілітаційній частині справи, але в копійному варіанті, тому що, проводячи реабілітаційні заходи, відповідальні за це особи зверталися до архіву МГБ СРСР, щоб відновити інформаційний обсяг справи.

Протокол судового засідання/військового трибуналу та Вирок

Більшість засідань були закритими та проводилися без участі сторін захисту (адвокат) та обвинувачення (прокурор). Навпаки було, коли йшла мова про показовий політичний процес із викликанням свідків. На основі судового засідання формувався вирок, у якому була вміщена фабула обвинувачення та визначалася міра покарання.

Протокол судового засідання є цінним тим, що на іноді ньому підсудний міг спробувати висловити свою думку стосовно слідства, поскаржитися на застосовані щодо нього незаконні методи та висловити своє останнє слово.

Приклад. У судовому засіданні 7 грудня 1949 року отець Йосип Ридель, якого звинувачували у антирадянській агітації виявив стійкість і відданість своїй церкві. Так, зокрема, він заявив судді: «Я вірю і стою за віру Ватикана, обряд мій католичний, я вірю в греко-католицьку церкву і буду вірити в неї до кінця свого життя».

Останні слова отця на суді були такими: «Який вирок суд винесе, я його прийму, бо він не від влади, а від Бога».

Також цінними такі засідання є у випадках, коли розгляд справи починав розвиватися не за торованим шляхом попереднього слідства: обвинувачений, який у судовій інстанції бачив останню можливість відвести від себе надумані звинувачення відмовлявся від первісних зізнань, вказуючи причини, що змусили його здійснити це самовикриття.

Це в свою чергу викликало, так би мовити, ланцюгову реакцію – після подібної заяви, коригували свої попередні позиції й свідки. Іноді, але дуже рідно, така ситуація ставала підставою для повернення справи на дослідування та врешті-решт виносився більш м’який вирок.

Приклад. Незважаючи на жодні заперечення Івана Цимбала, з приводу пред’явлених йому обвинувачень, його справу передали до суду. Вже в суді він розповів, що під час допитів його неодноразово жорстоко били і заставили підписати свідчення про злочини, яких він не робив.

В результаті цього Вироком Військового Трибуналу військ НКВД по Тернопільській області від 13.07.1945 його визнали невинним і мали випустити з-під варти.

Якщо на судовому засіданні була присутня сторона захисту, її роль у перевашній більшості зводилась до статистів. Іноді вони старалися просто зменшити міру покарання, а в дуже окремих випадках щиро переймалися долею в’язня.

Приклад. Репресований літературознавець і публіцист Юрій Бадзьо так згадував про свого адвоката:

«Влада запропонувала свого адвоката і я не робив з того проблеми… Захищали нас за одною логікою: знайти у нашій поведінці позитивне і це протиставити уже звинуваченню і самій ідеї злочину. Розумієте, всі ці процеси були позбавлені змагальності з владою, з прокуратурою і прокурорами. Ішлося якось про витлумачення ситуації адвокатом так, щоби пом’якшити вирок. До того ж адвокат — це єдиний зв’язок із родиною. Я був з адвокатом Людмилою Петрівною в добрих стосунках, моя дружина Світлана Кириченко — теж. То я не маю ніяких претензій до Людмили Коритченко. Вона приходила до мене, ми говорили, вона частувала мене шоколадкою, напевне, від дружини. Все було так по-людськи».

Іншим прикладом є захист дружини вояка УПА:

Суд над Володимиром Черкавським та Петрунелією Щербань відбувся 28 грудня 1967 року. На судовому засіданні Черкавський свою вину визнавав частоково. Він пояснював, що ніякої участі в тероризуванні населення не брав, а міліціонера він не хотів вбити, лише налякати. Щербань признала свою вину повністю. Водночас пояснювала суду, що переховувала Володимира, бо кохала його.

Адвокат Щербань наприкінці судового засідання клопотала перед судом, що враховуючи стан здоровʼя Петрунелії та незначимість злочину, можна обійтись для неї умовним покаранням. Однак ВирокомЧеркавський був засуджений до відбуття покарання у виправно-трудовій колонії суворого режиму терміном на 10 років із 5 роками заслання та повною конфіскацією майна. Щербань відповідно була засудженна до 3 років виправно-трудової колонії.

У січні 1968 року адвокати підсудних написали касаційну скаргу до Верховного Суду УРСР із проханням переглянути вирок в звʼязку із тим, що злочини підсудних є незначними, а також й те, що вони за 23 роки перебування в підпіллі вже заплатили високу ціну своєю свободою.

Верховний Суд прийняв рішення відпустити Щербань з-під варти, однак вирок в частині, що стосується Черкавського, залишити без змін.

Прикладом бездіяльності адвоката є справа вже згадуваного нами Василя Стуса та його захисника, відомого сьогодні в Україні політика – Віктора Медведчука. У своєму зверненні до суду єдине на що спромігся останній були наступні слова:

«Товариші судді!

Предметом судового розгляду, ось вже на протязі трьох днів являється кримінальна справа по звинуваченню Стуса Василя Семеновича в скоєнні злочинів, передбачених ст. 62 ч. 2 КК України та ч 2 ст. 70 КК РРФСР. Кваліфікацію його дій я вважаю вірною.

Але при винесенні вироку я прошу урахувати всі обставини, які характеризують особу підсудного, його відношення до праці, фізичний стан та стан здоров’я, всі ці обставини заслуговують уваги і потребують ретельного вивчення з Вашої сторони.

Це пов’язано не тільки з вимогою закону але й з тим, що тільки враховуючи їх при обранні міри покарання Ваш вирок, винесений в нарадчій кімнаті, буде обґрунтований та справедливий»

Стуса таки засудили і відправили в табори, де він і помер. Але його справа мала ще черговий виток.

2 серпня 1990 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР розглянула протест Прокурора УРСР та вирішила протест задовольнити, вирок щодо Стуса скасувати, а справу закрити у зв’язку з відсутністю складу злочину.

Отже, Верховний Суд УРСР ще в 1990 році (у період чинності відповідної статті Кримінального кодексу і майже за рік до прийняття закону про реабілітацію жертв політичних репресій) прямо підтвердив позицію, яку займав Стус у суді.

Той факт, що Стуса виправдав ще радянський суд за чинного радянського законодавства безперечно підтверджує, що в адвоката були всі правові підстави заперечувати та не визнавати вину Стуса в Київському міському суді.

Саме тому виникає питання: чи належним чином захищав адвокат Медведчук свого підзахисного?

Дуже часто у вироках трапляється крім засудження до певного терміну позбавлення волі також і позбавлення прав згідно статті 29 кримінального кодексу УРСР (1927-1960 рр.). Для розуміння цього процесу коротко подамо пункти цієї статті:

А) позбавлення активного і пасивного виборчого права;

Б) позбавлення права займати виборчі посади в громадських організаціях;

В) позбавлення права займати ті чи інші державні посади;

Г) позбавлення права носити почесне звання;

Д) позбавлення батьківських прав;

Е) позбавлення права на пенсії та допомоги по безробіттю.

Акт виконання вироку (якщо була визначена вища міра покарання)

В ньому відмічалася назва органу, за постановою якого виконувався вирок, вказувалася дата та час розстрілу (дуже рідко повішення).

На жаль, в акті не зазначалося місце поховання потерпілого. Однак, це справді важливий документ і при посиланнях на дату та причину смерті – є основним.

Слід звернути увагу, що згодом, на вимогу наказу КГБ СРСР №108сс від 1955 року ці дані фальсифікувались. А родичам на запити відповідали, що людина померла в ув’язненні, вказувались навіть назва хвороби, як причина смерті.

Місця масових поховань жертв сталінських репресій залишалися секретною інформацією навіть в часи боротьби з культом Й. Сталіна.

Приклад. У 1959 році в Чернігові у братських могилах на старому Руському кладовищі по вулиці Старобілоуській, 6 було урочисто перепоховано рештки біля 3000 людей, знайдених при будівництві по вулиці Тихій, що розташована між Єлецьким Успенським монастирем та тюрмою (зараз Чернігівський слідчий ізолятор). Офіційно органи влади оголосили, що це жертви гітлерівського терору.

Також сформувати «правильну» громадську думку навколо масових поховань в Биківні мали допомогти висновки урядових комісій (1944 р., 1971 р., 1987 р.), в яких стверджувалося, що в биківнянському лісі знайдено тіла в’язнів Дарницького табору військовополонених, убитих нацистами.

 

Касаційні скарги та прохання про помилування

Касаційна скарга — скарга, що подається учасниками процесу до касаційної інстанції на вирок або судове рішення, яке не набрало законної сили.

Отже, як вже відзначалося, або представники захисту або  самі засудженні після завершення суду часто оскаржували це рішення. Іноді у вироку могло бути зазначено, що він оскарженню не підлягав.

Насправді – це є додатковим джерелом, з якого можна почерпнути певні обставини слідчого процесу, чи іноді додаткові біографічні відомості.

Заяви, чи прохання про помилування складалися в той час коли засуджена особа вже відбувала покарання. При тому такі прохання могли подаватися, як від імені засудженого, або його родичів.

Вони відправлялися на розгляд обласних комісій із перегляду кримінальних справ, які й приймали своє рішення та подавали його на затвердження судовому органу. В переважній більшості такі комісії приймали негативне рішення, однак іноді його міг оскаржити прокурор і добитися дострокового звільнення ув’язненого.

Реабілітаційні матеріали

Окремим масивом документів є так звані – реабілітаційні матеріали.

Реабілітація жертв політичних репресій в СРСР, у т.ч. і в УРСР, розпочалася після смерті Й.Сталіна, у часи “хрущовської відлиги”. Початку масової реабілітації передував Указ Президії ВР СРСР від 27 березня 1953 року про часткову амністію ув’язнених. Законодавчий акт не передбачав амністії громадян, засуджених за контрреволюційні злочини на строк, більший ніж 5 років, проте був кроком на шляху десталінізації радянського суспільства.

Процес реабілітації розпочався у вересні 1953, коли Верховному суду СРСР було надано право переглядати рішення колишніх колегій ГПУ, «двійок», “трійок” і “особливої наради” при НКВД-МГБ-МВД СРСР за протестами генерального прокурора СРСР.

Перші рішення щодо реабілітації приймалися з обережністю, урахуванням розстановки сил у політичному керівництві країни. 1953 року здійснено перегляд справ окремих сталінських репресій – партійних і державних діячів та членів їхніх сімей.

Відносної масовості процес звільнення незаконно репресованих громадян із концтаборів та в’язниць набув у травні 1954 із прийняттям постанови РМ СРСР “Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні”.

Нова хвиля реабілітації припала на часи горбачовської “перебудови”. Постановою політбюро ЦК КПРС від 11 липня 1988 “Про додаткові заходи по завершенню роботи, пов’язаної з реабілітацією необґрунтовано репресованих в 30–40-і роки і початку 50-х років” було доручено прокуратурі СРСР та КГБ СРСР разом із місцевими органами влади продовжити роботу з перегляду справ осіб, репресованих у 1930–1940-ві рр., без необхідності наявності заяв про реабілітацію та скарг від репресованих громадян.

У січні 1989 Президія ВР СРСР прийняла Указ “Про додаткові заходи по відновленню справедливості щодо жертв репресій, які мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років”, що передбачав перегляд АСС, рішення в яких приймалися позасудовими органами.

Усі громадяни, котрі були піддані репресіям з боку “двійок”, “трійок” НКВД – управлінь НКВД, колегій ОГПУ, “особливих нарад” НКВД, були реабілітовані – за виключенням зрадників Батьківщини, карателів, нацистських злочинців, працівників правоохоронних органів, які займалися фальсифікацією кримінальних справ, а також осіб, що здійснили вбивства.

Поза увагою владних структур залишалися пропозиції громадськості щодо реабілітації громадян, репресованих за політичними статтями в 1920-х – 1-й пол. 1980-х рр.

Прийнятий 17 квітня 1991 Закон України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” поширювався на всіх необґрунтовано засуджених судами України або репресованих на території України іншими державними органами в будь-якій формі за період з 1917 по 1991. Відповідно до вимог Закону УРСР від 17 квітня 1991 та постанови ВР України від 24 грудня 1993 “Про тлумачення Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”” органами прокуратури та судами впродовж 1991–2001 було реабілітовано 248 тис. 810 громадян (усього в ході реабілітаційних заходів у 2-й пол. 1950-х – 2000-х рр. було реабілітовано 740 тис. 120 громадян), безпідставно засуджених за антирадянську агітацію, порушення закону про відокремлення Церкви від держави, а також членів руху опору у АСС яких немає доказів про їхню причетність до вбивства та інших насильницьких дій.

Власне нам ці документи цікаві із декількох причин:

А) вони є документальним продуктом іншого історичного періоду, під час якого політика репресій була засуджена, а згодом кваліфікована злочинною;

Б) іноді реабілітаційні заходи передбачали додаткове розслідування за справою з метою перевірки фактів, здобутих слідством на попередній стадії або судовому процесі, якщо останній мав місце.

Особливо вони цінні тим, що при цьому опитуються ті самі особи, які були причетні до справи під час репресій. Їхні нові зізнання значно відрізняються від минулих. У них нерідко висвічуються методи, якими їх примусили дати свідчення.

Зіставлення протоколів допитів, що стосуються до різних частин АСС – репресивної й реабілітаційної – дає ключ до визначення того чи іншого факту дійсним, а також дозволяє створити справжню картину окремих подій.

В) перегляд справи на предмет реабілітації має ще одну позитивну якість – перевірка деяких даних попереднього слідства робилася органами безпеки через архівні установи колишнього СРСР, що нині майже недоступні.

Контрольно-наглядові справи, контрольно-наглядові провадження

Це процесуальний додаток до АСС (зустрічається не у всіх справах), куди в період ведення справи підшивались копії різних документів, як наприклад: постанова про арешт чи обрання запобіжного заходу, обвинувальний висновок, постанова про продовження терміну тримання під вартою, вирок тощо.

Однак в пізніший період, до цієї справи підшивали документи, які не могли, чи не вважали за потрібне долучити до АСС. Так скажімо, там можуть іноді знаходитись: агентурні повідомлення, протоколи обшуків у в’язниці, деякі особисті речі чи речові докази тощо.

Іноді трапляється, що до контрольно-наглядової справи долучали також і в’язничну справу ув’язненого із виправно-трудового табору, чи справу конфіскації майна після оголошення вироку.

Слід зазначити, що ці документи як й інші документи репресивних органів є відкритими згідно українського законодавства, тому при роботі в архіві запитуйте співробітників цієї установи про наявність таких матеріалів.

Основні «політичні» статті Кримінального кодексу УРСР

 

Контрреволюційні злочини в Кримінальному кодексі УСРР, затвердженому ЦВК УСРР 8 червня 1927 року, передбачені лише в одній 54-й статті кодексу з пунктами і підпунктами від 1 до 14-го.

Ст. 54 Кримінального кодексу передбачала ознаки таких злочинів:

ст. 54-1 “а” – За зраду батьківщини, тобто за дїї, вчинені громадянами Союзу РСР на шкоду воєнній моці Союзу РСР, його дсржавній незалежності або недоторканності його території, як от: шпигунство, видача воєнної або державної таємниці, перехід на сторону ворога, втеча або переліт за кордон — вищий захід соціального захисту — розстріл з конфіскаціею всього майна, а при пом’якшуючих обставинах — позбавлення волі на строк десять років з конфіскацією всього майна;

ст. 54-1 “б” – За ті самі злочини, вчинені військовослужбовцями, — вищий захід соціального захисту — розстріл з конфіскацією всього майна;

ст. 54-1 “в” – В разі втечі або перельоту за кордон військовослуяжбовця до повнолітніх членів його родини, якщо вони чим-небудь сприяли готованій або вчиненій зраді, або, хоча б знали про неї, але не довели про це до відома влади, застосовується — позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років з конфіскацєею всього майна.

До всіх інших повнолітніх членів родини зрадника, що жили спільно з ним або були на його утриманні до моменту вчинення злочину, застосовується — позбавлення виборчих прав та заслання до віддалених районів Сибіру на п’ять років.;

ст. 54-1 “г” – За недонесення з боку військовослужбовдя про готовану або вчинену араду — позбавлення волі на десять років. За недонесення з боку інших громадян (не військовослужбовців) — позбавлення волі на строк не менш як шість місяців;

ст. 54-2 – За збройне повстання або вторгнення з контрреволюційною метою на радянську територію озброєних банд, захоплення влади в центрі або на місцях з тією самою метою і, зокрема, щоб силоміць відірвати від Союзу РСР і окремої союзної республіки будь-яку частину її території або розірвати укладені Союзом РСР з іноземними державами договори, застосовується — вищий захід соціального захисту — розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскаціею майна і з позбавленням громадянства союзної республіки і тим самим громадянства Союзу РСР та вигнання за межі Союзу РСР назавжди з допущенням при пом’якшуючих обставинах зниження до позбавлення волі на строк не менш як три роки, з конфіскацією всього або частини майна;

ст. 54-3 – За зносини з контрреволюційною метою з іноземною державою або з окремими її представниками, а також за сприяння будь-яким способом іноземній державі, що воює з Союзом РСР або бореться з ним шляхом інтервенції чи блокади, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені в ст. 54-2;

ст. 54-4 – За допомогу будь-яким способом тій частині міжнародної буржуазії, яка, невизнаючи рівноправності, комуністичної системи, що приходить на зміну капіталістичній системі, прагне її повалити, а також тим суспільним групам і організаціям, що є під впливом цієї буржуазії або безпосередньо організовані нею, здійсннтн ворожу проти Союзу РСР діяльність, застосовується — позбавлення волі на строк не менше як три роки, з конфіскацєю всього або частини майна, з підвищенням при особливо обтяжуючих обставинах аж до вищого заходу соціального захисту — розстрілу або огшошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням гррмадянства союзної республіки в тим самнм громадянства Союзу РСР і вигнанням за межі Союзу РСР назавжди;

ст. 54-5 – схиляння іноземної держави або будь-яких у ній суспільних груп через зносини з їхніми представниками, використовування фальшивих документів або іншими способами до оголошення війни, до збройного втручання в справи СРСР або до інших ворожих дій, зокрема: до блокади, захоплення державного майна СРСР або союзних республік, розриву дипломатичних відносин, розриву укладених з СРСР договорів тощо, застосовуються –

вищий захід соціального захисту – розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства союзної республіки і тим самим громадянства СРСР та вигнання за межі СРСР назавжди з допущенням при пом’якшуючих обставинах, зниженння до позбавлення волі на строк не менш, як три роки, з конфіскацією всього або частини майна;

ст. 54-6 – За шпигунство, тобто за передачу,викрадення або збирання для передачі відомостей, що за змістом своїм є спеціально охоронюваною державною таемницею, іноземним державам, контрреволюційним організаціям або приватним особам, застосовується — позбавлення волі на строк не менш як три роки, з конфіскацією всього або частини майна, а в тих випадках, коли шпигунство спричинило або могло спричинити особливо тяжкі наслідки для інтересів Союзу РСР, — вищий захід соціального захисту — розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна, з позбавленням громадянства союзної республіки і тим самим громадянства Союзу РСР та з вигнанням за межі Союзу РСР назавжди.

За передачу, викрадення або збирання для передачі економічних відомостей, які за своїм змістом не є спеціально охоронюваною державною таємницею, але які не підлягають оголошенню через безпосередню заборону закону або з наказу керівників відомств, установ і підприємств, за винагороду або безоплатно організаціям і особам, зазначеним вище, застосовуеться — позбавлення волі на строк до трьох років;

ст. 54-6 “а” – 3а розголошення відомостей, які становлять державну таємницю, вчинене особами, яким були довірені ці відомості або які могли одержати ці відомості в зв’язку з своїм службовим становищем, оскільки ці дії не можуть бути кваліфіковані як зрада батькївщини або шпигунство, — ув’язнення до виправно-трудових таборів строком  від восьми до дванадцяти років.

За розголошення приватними особами відомостей, які становлять державну таємннцю, оскільки ці дії не можуть бути кваліфіковані як зрада батьківщинн або шпигунство, — ув’язнення до виправно-трудовнх таборів строком від п’яти до десяти років.

За заяву або передачу за кордон винаходів, відкриттів і технічних удосконалень, які становлять державну таємницю, зроблених в межax СРСР, а також зроблених за кордоном громадянами СРСР, відкомандированими державою, якщо ці злочини не можуть бути кваліфіковані як зрада батьківщини або шпигунство, — ув’язнення до виправно-трудових таборів строком від десяти до п’ятнадцяти  років;

ст. 54-6 “б” – За втрату службовими особами матеріалів, документів i видань, які містять відомості, що становлять державну таємницю, якщо ці дії своїм характером не тягнуть за собою за законом більш тяжкої кари — ув язнення до виправно-трудових таборів строком від чотирьох до шести років. За той же злочин, якщо він викликав собою тяжкі наслідки, — ув’язнення до виправно-трудових таборів строком від шестн до десяти років;

ст. 54-7 – За підрив державної промисловості, транспорту, торгівлі, грошового обігу або кредитної системи, а також кооперації, вчинений з контрреволюційною метою через відповідне використання державних установ і підприємств або через протидіяння їх нормальній діяльності, а також за використання державних установ і підприємств або протидіяння їх діяльності, вчинене в інтересах колишніх власників або заінтересованих   капіталістичних організацій, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені в ст. 54-2;

ст. 54-8 – За вчинення терористичних актів, спрямованих проти представників радянської влади або діячів революційних робітничих і ceлянських організацій, і за участь у виконанні цих актів хоч би і ocoбами, які не належать до контрреволюційної організації, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені в ст. 54-2;

ст. 54-9 – За зруйнування або пошкодження з контрреволюційною метою через вибух, підпал або іншими способами залізничних та інших шляхів і засобів сполучення, засобів народного зв’язку, водопроводу, громадських складів та інших споруд або державного чи громадського майна застосовуються — заходи соціального захисту, зазлачені в ст. 54-2;

ст. 54-10 – За пропаганду або агітацію, яка полягає в заклику до повалення, підриву або послаблення радянської влади чи до вчинення окремих контрреволюційних злочинів (ст.ст. 54-2 — 54-9), а також за розповсюдження чи виготовлення або зберігання літератури того самого змісту, застосовується — позбавлення волі на строк не менш як шість місяців.

За ті самі дії під час масових заворушень, або з використанням релігійних чи національних забобонів мас, або у воєнній обстановці, або в місцевостях, оголошених на воєнному стані, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені в ст. 54-2;

ст. 54-11 – За всяку організаційну діяльнісгь, спрямовану на підготування або вчинення передбачених у цьому розділі злочинів, а також за участь в організації, утвореній для підготування або вчинення одного з злочинів, передбачених у цьому розділі, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені у відповідних статтях цього розділу;

ст.54-12 – За недонесення про певно відомий підготовлюваннй або про вчинений контрреволюційний злочин застосовується — позбавлення волі на строк не менш як шість місяців;

ст. 54-13 – За активні дії або активну боротьбу проти робітничого класу i  революційного руху, проявлені на відповідальній або секретній (агентура) посаді за царського ладу або у контрреволюційних урядів у період громадянської війни, застосовуються — заходи соціального захисту, зазначені в ст. 54-2;

ст. 54-14 – За контрреволюційний саботаж, тобто за те, що  будь-хто свідомо не виконає певних обов’язків або навмисно недбало їх виконає з спеціальною метою послабити владу уряду і діяльність державного апарату,  застосовується — позбавлення волі на строк не менш-як один рік, з конфіскацією всього або частини майна, з підвищенням при особливо обтяжуючих обставинах аж до вищого заходу соціального захисту — розстрілу з конфіскаціею майна.

 

Список використаних джерел та рекомендованої літератури

1. “Большой террор”: 1937-1938. Краткая хроника
2. Відновлення прав жертв політичних репресій (Policy Paper)
3. В’ятрович В. Бочка для  “Мотрі”, або історія однієї зради
4. ГДА СБУ, Фонд 6, Спр. 75608-ФП состовно Курбаса О.С.
5. ГДА СБУ, Фонд 6, Спр. 36546-ФП стосовно Підмогильного В.П. та ін.
6. ГДА СБУ, Львів, Спр. 32774-П стосовно Манишевського М.М.
7. ГДА СБУ, Львів, Спр. 11771-П стосовно Пасічника С.Д.
8. ГДА СБУ, Львів, Спр. 32220-П стосовно Риделя І.Д.
9. ГДА СБУ, Рівне, Спр. 12642-П стосовно Штрейкера А.Я.
10. ГДА СБУ, Тернопіль, Спр. 15915–П стосовно Мироновича А.П.
11. ГДА СБУ, Тернопіль, Спр. 920–П стосовно Цимбала І.О.
12. ГДА СБУ, Тернопіль, Спр. 33432 стосовно Черкавського В.Я.
13. Гранкіна О. та ін. Використання архівно-слідчих справ громадян, репресованих у 1920-1950-ті рр. Методичні рекомендації
14. Даниленко В. Галузевий державний архів СБУ. Путівник
15. ДАТО, Ф. Р-3429, Оп. 3, Спр.674 стосовно Вовк. Л.М.
16. Костін І., Титикало Р. Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука
17. Кримінальний кодекс УРСР, що діяв у 1927-1960 рр.
18. Літопис УПА. Нова серія. Том 20. Воєнна округа УПА «Лисоня» 1943-1952. Документи і матеріали
19. ЛУБЯНКА. Сталин и НКВД-НКГБ-ГУКР «Смерш». 1939-март 1946
20. Лубянка. ВЧК–ОГПУ–НКВД–НКГБ–МГБ–МВД–КГБ. 1917–1960: Справоч. 1997
21. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість
22. Шемшученко Ю.С. Юридична енциклопедія
23. Юридичний словник