Як працювати з документами ЧК-КГБ: агентурні справи

Агентурні справи або справи агентів є одним із найцікавіших і часто найбільш запитуваних джерел з архівів колишніх репресивних органів.

Слід зазначити, що велика частина документів цієї категорії була знищена згідно встановлених термінів зберігання з формулюванням як така, що «не становить практичної, історичної або культурної цінності». «Велика чистка» архівів відбулася напередодні розвалу Радянського Союзу в 1990 році згідно з наказами КГБ №№ 00111 та 00150 і була спровокована оксамитовими революціями в Східній Європі, в результаті яких до рук нової демократичної влади потрапили великі масиви документів органів держбезпеки.

Цікаво, що наказ № 00150 не давав прямої вказівки знищувати документи в порушення процедур відбору для знищення або з терміном зберігання «Постійно». Кагебісти зробили хитріше, завуалювавши ці положення. Наказ видали 24 листопада 1990 у Москві і називався він «Про затвердження Переліку документальних матеріалів КГБ СРСР та термінів їх зберігання».

Так ось, що стосується таких документів як «Особові та робочі справи агентури, утримувачів явочних та конспіративних квартир, справи конспіративних квартир та невдалих вербовок» у графі «термін зберігання» було прописано – «не зберігаються».

Одна із сторінок наказу №00150

Таким чином низам була дана негласна вказівка знищити усі види таких документів. Винятком були: особові справи агентури, які виконували спеціальні завдання органів держбезпеки в тилу противника під час німецько-радянської війни; матеріали про діяльність розвідувально-диверсійних відділів та спецгруп, що були створені радянськими органами держбезпеки під час Другої світової війни; особові справи агентів та резидентів, що брали участь в боротьбі із націоналістичним підпіллям на території України, Білорусії та країн Балтії.

Також, у порядку винятку та з дозволу керівництва обласних управлінь КГБ і вище – справи агентури, які мали особливу оперативну та історичну цінність залишати. Та на ділі процес знищення охопив навіть ті категорії, які підпадали під «захист».

Станом на сьогодні в Архіві СБУ в Києві зберігається всього понад 3 000 одиниць зберігання (томів) особових та робочих справ агентів за період 1922–1991 рр. Документи цього фонду складають особові та робочі справи агентів, справи зі звітами про оперативну та бойову діяльність окремих розвідувально-диверсійних, оперативно-чекістських груп, спеціальних загонів і резидентур НКВД–НКГБ УРСР у період німецько-радянської війни 1941–1945 рр. на окупованій ворогом території.

У цьому ж фонді перебувають літерні справи 4-го (зафронтового) Управління НКВД–НКГБ УРСР, яке було створено відповідно до наказу НКВД СРСР від 18 січня 1942 р. № 00145. У роки війни підрозділ організовував розвідувальну, диверсійно-підривну та контррозвідувальну діяльність на окупованій території.

Слід наголосити, що під час знищення 1990–1991 років, окрім справ знищувались також і картотеки з інформацією про агентів. Особливо, хочемо відзначити те, що не існує станом на сьогодні немає якогось окремого списку агентів ЧК-ГПУ-НКВД-МГБ-КГБ, який би можна було переглянути, чи оприлюднити.

Важливо. Водночас інформацію про співпрацю певних осіб із репресивними органами можна почерпнути, як із документів агентурних справ, так і з інших номенклатурних справ з різними видами документів: звіти, накази, документи оперативно-розшукових справ тощо (окремо проаналізуємо кожне з цих джерел далі). Тому, незважаючи на чистку архівів, все-таки велику кількість інформації можна відновити, однак це довга і скурпульозна робота.

Також варто дати невелике роз’яснення, що таке робочі та особові справи агентів? У 1972 році у Вищій червонопрапорній школі КГБ при Раді міністрів СРСР ім. Ф. Е. Дзержинського був виданий цікавий підручник «Контрразведывательный словарь». Він є доступний в архіві СБУ, а також і в мережі інтернет і з нього можна почерпнути визначення багатьох термінів, якими користувалися чекісти. Отже, згідно цього словника:

Робоча справа агента – це справа, в якій зосереджуються, реєструються і зберігаються повідомлення, написані агентом, а також довідки про зустрічі з агентом, виконані оперативним працівником.

Особова справа агента (резидента) – це справа, в якій концентруються документи, що містять дані про особу агента (резидента) органів державної безпеки, а також про результати його спецперевірки, про його вербування і роботу з ним оперативного співробітника. До особової справи резидента, крім того, долучається лист обліку агентів, які перебувають у нього на зв’язку.

Обкладинка робочої справи агента «Євгенії»

Отже, спробуємо коротко описати документи із фонду особових та робочих справ агентури, що зберігаються в архіві СБУ у Києві:

  • особові та робочі справи на агентів, які використовувалися радянськими органами держбезпеки в оперативних заходах у 1920-х–1930-х роках;
  • справи агентів, які брали участь в оперативних комбінаціях радянських органів держбезпеки з виявлення та припинення діяльності спецслужб іноземних держав;
  • справи на агентів, які брали участь у виявленні та розробці іноземців, що приїздили в Україну як дипломати, журналісти, спеціалісти і котрих підозрювали у приналежності до спецслужб іноземних держав;
  • справи на агентів – іноземних громадян, які надавали відомості політичного, економічного, військового та оперативного характеру про країну їхнього проживання;
  • справи на агентів, які використовувались радянськими органами держбезпеки в розробці та припиненні діяльності політичної опозиції та її утворень, у тому числі діяльності українських націоналістичних формувань в Україні і за кордоном;
  • накази, вказівки, директиви НКВД–НКГБ СРСР та УРСР з питань організації оперативно-службової діяльності четвертих підрозділів радянських органів держбезпеки;
  • доповідні записки, спеціальні й інформаційні повідомлення, направлені до НКВД–НКГБ СРСР і ЦК КП(б)У про результати оперативної, розвідувально-диверсійної і бойової діяльності четвертих підрозділів НКВД–НКГБ УРСР;
  • радіограми, спецповідомлення, звіти командирів зафронтових спеціальних формувань НКВД УРСР про результати оперативно-службової діяльності в тилу у ворога;
  • документи про оперативну обстановку на окупованій території, німецьку адміністрацію та спеціальні органи, злочини нацистів;
  • документи про створення і діяльність резидентур та оперативних груп четвертих відділів 4-го управління у 1941–1945 рр.;
  • документи про діяльність партизанських загонів, створених НКВД для боротьби з нацистськими окупантами (звіти, трофейні документи, фотографії);
  • документи про організацію та діяльність оперативних груп, виведених на територію країн Східної Європи у 1944–1945 рр.;
Командир підрозділу АК – «Ойтєц Ян» разом із радянськими агентами-зафронтовиками НКГБ
  • документи про організацію та діяльність агентурно-бойових груп МГБ, які боролися з українським визвольним рухом;
  • справи на агентів, які брали участь у боротьбі з підпіллям ОУН і УПА.

В суспільстві вже склалося апріорі негативне ставлення до слова – агент радянських репресивних органів. В переважній більшості – це буде відповідати дійсності. Та насправді, в деяких випадках ситуація є дещо складнішою і не такою простою як здається на перший погляд. Згаданий вже нами Словник подає визначення 19 типів агентів і не всі із них були зрадниками чи «стукачами». З цією метою проаналізуємо найцікавіші категорії агентів.

Агент внутрішньокамерний – це агент радянських органів державної безпеки, який використовувався слідчим для розробки в камері особи, що знаходилася під вартою. Для внутрішньокамерних агентів могли бути використані особи, завербовані із засуджених, які визнали себе винними в скоєнні злочину і щиросердно розкаялися в скоєному, а також агенти оперативних відділів органів держбезпеки, які тимчасово поміщалися в камеру слідчого ізолятора.

У виняткових випадках з найбільш важливих справ з дозволу керівництва КГБ при РМ СРСР для внутрішньокамерної розробки використовувалися оперативні співробітники органів безпеки.

Приклад. 3 березня 1950 року співробітники Управління МГБ по Львівській області заарештували зв’язкову Головного командира УПА Романа Шухевича – Дарію Гусяк-«Нюсю».

В’язничне фото Дарії Гусяк – “Нюсі”

Під час «активного допиту» (застосування фізичних методів впливу) 3 та 4 березня «Нюся» відмовилася розповісти про місце, де ховається Шухевич, і вказувала оперативникам на територію, де Шухевича не було. У зв’язку з цим була розроблена і проведена складна агентурна комбінація із використанням внутрішньокамерного агента.

Після побиття Д. Гусяк відправили в «лазарет» (під який була переобладнана одна із камер). У «лазареті» «Нюсю» вже чекала досвідчений агент «Роза». «Роза» була густо вимазана зеленкою, нібито, «після побоїв». Трохи «прийшовши до тями» вона почала вистукувати азбукою Морзе «повідомлення до сусідньої камери», а потім писати «прихованим» огризком олівця записку.

Коли заінтригована Гусяк намагалася заглянути в текст записки, «Роза» її ховала. Зрештою, Гусяк не витримала, і прямо запитала, чи має «подруга по нещастю» зв’язок з підпіллям. Та довго мовчала, а потім запитала: «Чи знаєте Ви «Монету»? Це було псевдо Катерини Зарицької, яка очолювала Український Червоний Хрест та була зв’язковою Р. Шухевича (заарештована у 1947 році).

«Роза» повідомила, що перестукується із Зарицькою, яка сидить у сусідній камері. Це справило враження на саму «Нюсю» і так був встановлений контакт між агенткою та підпільницею.

Вже 4 березня «Роза» повернулася із допиту і повідомила, що у слідства немає доказів щодо її діяльності і її відпускають. Також вона повідомила, що може передати записку на волю. «Нюся» вирішила повідомити Шухевича про свій арешт і написала таку записку.

Написавши її, Гусяк попросила «Розу» передати її Наталі Хробак у с. Білогорща, і детально описала, як знайти її будинок. Так МГБ отримало вихід на Шухевича і вже 5 березня Головний командир УПА загине в бою у цьому ж селі.

Роман Шухевич (посмертне фото)

Агент-бойовик – це агент органів державної безпеки, що виконував спеціальні завдання із застосуванням бойових засобів.

Агенти-бойовики вербуювалися, як правило, з числа радянських патріотів, готових з ідейних мотивів піти на рішучі дії, пов’язані з ризиком для життя, що володіли відповідними можливостями і необхідними особистими даними. У якості агентів-бойовиків могли використовуватися також захоплених і завербованих органами НКВД–КГБ учасників диверсійно-розвідувальних груп противника і націоналістичних підпілля.

У 1940–1950 роках на території Західної України і країн Балтії агентів-бойовиків зазвичай вербували з учасників націоналістичного підпілля. У випадках, коли це було доцільно, агентів-бойовиків об’єднували в агентурно-бойові групи.

Для контррозвідувальних підрозділів КГБ при РМ СРСР агенти-бойовики служили резервом для розгортання боротьби з диверсійно-розвідувальними групами противника і націоналістичним підпіллям в особливий період та у воєнний час.

Приклад. Після війни радянські репресивно-каральні органи робили значні зусилля, щоб підпільники Рівненщини склали зброю і здалися. У хід йшли найбрудніші методи боротьби з українським національно-визвольним рухом.

Як свідчать документи НКВД та НКГБ – з території Демидівського району розпочалася весною 1945 року найбільша провокація проти ОУН та УПА на Волині. Пізніше цей досвід був перенесений на інші області Західної України. Доповідні по «Справі «Схід» (російською мовою «Дєло «Восток») зберегли деталі діяльності так званого «легендованого окружного проводу ОУН». Вдалося встановити й справжні імена частини перекинчиків, які відробляли свої тридцять срібняків.

Спецгрупа «Демидівка»

Найбільш активними агентами були Олександр Друзюк – «Максим», «Микола», Юстин Омельчук – «Сократ», Іван Половинко – «Крилатий», Андрій Остапюк – «Ворон», Микола Пекарський – «Стріл», Володимир Зборовський – «Саша» та інші.

Саме вони керували ліквідацією місцевих кадрів ОУН та УПА у 1945-1946 рр. Перекинчики отримали завдання від Управління НКГБ Рівненської області виявляти діючу мережу підпілля ОУН та загони УПА.

Не розшифровуватися перед повстанцями і не повідомляти, що ними керують офіцери НКГБ, а використовувати їх «в темну», тобто під виглядом опозиції до діючої мережі ОУН, терору СБ і т.д. По можливості, частину готувати до вербування, або змусити здатися, а найбільш стійких знищувати усіма можливими засобами під виглядом боївок СБ.

 Агент закордонний – це агент органів державної безпеки, що виконував їх завдання за кордоном.

Приклад. Прізвище Сташинського стане символом зради для представників українського визвольного руху.

Сам Богдан народився і виховувався в патріотичній українській сім’ї. Його батько  був головою «Просвіти» в селі. І як згадував сам Богдан його виховували в патріотичному дусі і він сам розумів, що з часом йому випаде боротися за українську незалежність.

Окрім того дві його рідні сестри – Ірина та Марія були пов’язані із підпіллям ОУН, а остання зустрічалася із районним провідником «Кармелюком». З часом свою агентурну діяльність Сташинський і почне з ліквідації того ж хлопця сестри – «Кармелюка».

Першою серйозною справою, яку доручили Сташинському за кордоном, була підготовка вбивства одного з провідників ОУН, редактора газети «Український самостійник» Лева Ребета. У квітні 1957 року Сташинський розпочав стеження за Ребетом. У вересні йому вперше озвучили завдання й показали зброю, якою потрібно було скоїти вбивство.

12 жовтня 1957-го, на сходах офісу, де працював редактор «Українського самостійника», Сташинський вистрілив зі зброї з отруйним газом і зник із місця злочину. Впродовж двох років, допоки агент КГБ не здався владі, офіційною версією смерті Ребета вважали інфаркт. За вбивство Ребета «Тарас» отримав премію – 3000 руб + 3000 марок.

Влітку 1958 року Сташинський отримав нове завдання – відвідати у Роттердамі панахиду за полковником Євгеном Коновальцем. Саме тут агент КГБ вперше побачив і почув виступ Степана Бандери. А вже з січня 1959-го розпочалося повноцінне стеження за Бандерою, який ховався за прізвищем Попель. Дивно, але адресу Бандери-Попеля Сташинський дізнався зі звичайної телефонної книжки, хоча керівники КГБ стверджували, що цієї інформації там не було.

Богдан Сташинський та спеціальна зброя, якою він вбив С. Бандеру, яка випускала капсули із ціанідом

Здобутими Сташинським даними про Бандеру зацікавилася радянська спецслужба, й агента вперше в житті викликали до Москви на зустріч із керівництвом КГБ. Там йому дали нове завдання – вбити провідника ОУН.

Вперше Сташинський отримав нагоду вбити Бандеру, коли застав його самого біля гаража поблизу будинку, але завагався й не виконав наказу. Втім, коли Сташинський вдруге зі своїм завданням вирушив до Мюнхена (15 жовтня 1959 року), то зустрів Бандеру без охорони в під’їзді будинку. Хоча провідник ОУН був завжди озброєний, зустріч із молодою людиною з газетою в руках йому навряд чи здалася підозрілою. В газеті була зброя, з якої вбивця вистрілив отруйним газом. Бандера помер у машині швидкої допомоги.

 Агент-двійник – це агент, який співпрацював одночасно з двома і більше розвідками.

Характер відносин агента-двійника з розвідками міг бути різним. Агент-двійник міг діяти тільки в інтересах однієї розвідки і вводити в оману іншу, приховуючи від неї зв’язок з першої розвідкою і створюючи видимість чесного співробітництва, а міг і не приховувати свій зв’язок з іншими розвідками і одночасно забезпечувати їх цікавою інформацією.

Приклад. На початку 1950-х ЗЧ ОУН і ЗП УГВР готують до відправки в Україну дві групи кур’єрів. Їм допомагають західні спецслужби – бандерівцям – британці, а угавеерівцям – американці.

Це не вперше підпільники користалися такою допомогою західних спецслужб, але цього разу в Край летіли дійсно провідні особи своїх організацій. Від ЗП УГВР – Василь Охримович, який в час війни очолював Провід ОУН на Західноукраїнських землях, а від ЗЧ ОУН – Мирон Матвієйко – керівник Служби Безпеки.

Місія була приречена на провал. В британській розвідці СІС (Секретній Розвідувальній Службі) працював завербований більшовиками високопоставлений офіцер Кім Філбі.

Кім Філбі – “Зонхен”, “Том”

На той час Філбі знаходився у Вашингтоні, де відповідав за зв’язки СІС із ЦРУ. Стосунки в українському націоналістичному середовищі не раз були предметом обговорень розвідками різних країн. А в квітні 1951 року, за місяць перед висадками двох груп в Україну, відбувається велика конференція СІС-ЦРУ в справі українського визвольного руху.

«В течение месяца англичане выбросили три группы по шесть человек в каждой. Самолеты отправлялись с аэродрома на Кипре. Одна группа была сброшена на полпути между Львовом и Тернополем, другая – неподалеку от верховьев Прута, около Коломыи, и третья – в пределах Польши, около истоков Сана. Чтобы избежать дублирования и перекрытия районов, англичане и американцы обменивались точной информацией относительно времени и географических координат своих операций», – пригадував результати конференції СІС-ЦРУ Кім Філбі в своїй книзі «Моя таємна війна».

Як вже згадувалось і Охримович і Матвієйко були заарештовані радянською спецслужбою, зокрема і через інформацію отриману від Філбі.

 Агент-дворушник – це агент, який, вдаючи, що відданий органам контррозвідки, діяв на користь противника радянських органів держбезпеки. В органах КГБ допускалося у виняткових випадках використання агентів-дворушників, завербованих з числа іноземців, чи з учасників антирадянських груп і організацій для дезінформування противника.

Приклад. Фоя Людмила у 1941 р. вступила до Київського медичного інституту. Тоді ж вперше сконтактувала з ОУН.

З кінця 1941 р. їй була доручена справа пропаганди серед населення, часто виконувала роль зв’язкової. З квітня 1943 р. Л.Фоя займалася виготовленням пропагандивних матеріалів, збирала ліки для потреб УПА на Волині, фінансові ресурси необхідні для підпілля тощо.

24 січня 1944 р. у Києві була заарештована НКГБ. Під арештом перебувала до 2 квітня 1944 р. Пішла на вимушену співпрацю з НКГБ і стала агентом під псевдонімом «Апрєльская».

Людмила Фоя

Влітку 1944 р. НКВД використовував Л.Фою в створенні псевдо-Проводу ОУН на Сході, з метою виявлення справжніх підпільників, та заманювання до пасток НКВД груп із Західної України.

Л.Фоя відправившись на Волинь разом з агентом НКВД Ніною Калюжню , на допиті СБ ОУН розкрила своє завдання і всі плани НКВД. Фоя перевербована СБ ОУН, а агента НКВД Ніну Калюжну –ліквідовано.

СБ ОУН використовувало Л.Фою для оперативних ігор з НКВД. Вона декілька разів поверталась в Київ, викладаючи НКВД надумані звіти про свою «роботу». В НКВД їй вірили, вважаючи цінним агентом. Її звіти особисто слухав заступник Народного Комісар Держбезпеки УРСР – Дроздов.

У жовтні 1945 р. вона знову виїхала на Волинь тепер уже з агентом НКВД – Катериною Маньківською. Цього агента Л.Фоя також віддала до СБ ОУН, де її ліквідували. Фоя після цього остаточно перейшла до підпілля.

В НКВД довго не вірили в свій провал, і втрату таких цінних агентів. Лише у серпні 1946 р. – Л.Фою оголосили у Всесоюзний розшук.

 Агент органів державної безпеки – особа, яка добровільно (а іноді і вимушено) погоджувалася виконувати в інтересах Радянської держави секретні доручення органів КГБ і брала на себе зобов’язання зберігати в таємниці факт своєї співпраці і характер поставлених перед нею доручень.

Контррозвідувальними апаратами органів КГБ такі агенти вербувалися і використовувалися для вирішення наступних основних завдань: виявлення, попередження та припинення шпигунських, терористичних, диверсійних та інших ворожих акцій розвідок, підривних ідеологічних центрів капіталістичних держав і зарубіжних антирадянських організацій на території СРСР і проти радянських установ і громадян за кордоном; виявлення, попередження і припинення підривної діяльності антирадянських елементів всередині країни; забезпечення збереження державних секретів і військової таємниці в Збройних Силах СРСР, на особливо важливих об’єктах промисловості, транспорту, зв’язку.

Приклад. Вперше в поле зору КГБ француженка Жаннет-Режін Ш., 1934 р.н. (ін. дані – 1937), ур. міста Персан (за ін. даними с. Іздебки, Польща), жителька Парижу потрапила у 1966 році, тоді вона відвідувала УРСР разом із своїми родичами. Жаннет Ш. була дитиною українських емігрантів, які виїхали до Франції у міжвоєнний період.

Вже із 1967 до неї була підіслана довірена особа КГБ – «Богдан» (який мав родичів у Франції та володів французькою). У «Богдана» завдання від КГБ було водночас і просте і дещо складне – сподобатись француженці, вступити із нею в інтимні стосунки та вивідати потрібну КГБ інформацію. Ця справа, що згодом опиниться в архіві КГБ під кодовою на «Куртизанка», стане одним із небагатьох доказів радянського секс-шпіонажу.

Жаннет Шиврак – «Куртизанка»

«Етьєн», «Богдан» – Богдан Миколайович Ш., 1943 р.н., українець, член КПСС, студент факультету іноземних мов Львівського державного університету. До 1967 року був довіреною особою КГБ, з 1967 – агент.

Агента використовували також і для отримання компромату на француженку. Під час візиту, з метою майбутнього оперативного використання, інтимні стосунки «Куртизанки» та «Етьєна» фіксувались та фотокамеру. У спецповідомленні КГБ це відображено наступним чином:

«Для отрыва “КУРТИЗАНКИ” от родственников, создание благоприятных условий по закреплению контакта с “ЭТЬЕНОМ”, а также получения документальных материалов о интимной связи “КУРТИЗАНКИ” с агентом была подготовлена и оборудована мероприятием “У” специальная квартира» (захід “У” – це встановлення спецтехніки (фото-, відео-апаратури) на об’єкті, де потрібно проводити негласний запис інформації).

 Агент зафронтовик – це агент органів державної безпеки, що виконував розвідувальні, контррозвідувальні, диверсійні й інші завдання за лінією фронту, на окупованій ворогом території.

Вперше зафронтові агенти використовувалися органами ВЧК в I9I8 році в тилу білогвардійських військ. У роки Другої світової війни за допомогою зафронтових агентів органи держбезпеки проникали в розвідувально-диверсійні і контррозвідувальні органи і школи нацистської розвідки, в поліцейські формування і т. д.

Приклад. Одним із таких агентів зафронтовиків був Козлов Яків – «Богун», керівник спецгруп 4-го управління НКГБ, що діяли на території Чехії та Словаччини.

Я. Козлов розповідав, що на території Словаччини він зі своєю групою підірвав 19 військових ешелонів, знищив 6 стратегічних залізничних мостів. Навесні 1945 р. із диверсійним загоном «Факел» у складі 18 бійців десантувався біля м. Прага.

Агенти-зафронтовики спецгрупи НКГБ «Факел» та їх командир «Богун»

Одним із «визначних» досягнень Я. Козлова було захоплення у квітні 1945 р. начальника штабу Андрія Власова генерал-майора Федора Трухіна (якого він насправді вкрав у командира іншої спецгрупи).

Та не забував «Богун» і про себе, він так завзято боровся із нацистами, що в 1945 р. до Києва привіз особисто 8 кг золота і срібла, 5 чемоданів всілякого награбованого добра і приїхав на власному авто. Після важких “ратних трудів” главк скерував цього диверсанта із групою на відпочинок до Львова.

А вже на місці вони провели так звану “хозяйствєнную операцію” і в довколишніх селах грабували селян та вбили вісім цивільних. Терпець у київського керівництва НКВД урвався. До того часу вже назбирали достатньо компромату на “героя” і відкрили кримінальну справу. “Командир-диверсант” потрапив на півроку за грати. Посадили іншого на вісім років, а його випустили.

Не менш цікавими фрагментами біографії Я. Козлова є його робота агентом-внутрішньокамерником у київській, львівській та ін. тюрмах. Зокрема, він «розробляв» провідника ОУН по м. Одеса Мефодія Павлишина-«Матвія», особистого секретаря А. Шептицького о. Івана Котіва, упівця Дениса Ординця, Миколу Дужого та ін.

У 1946 р. Козлов вирішив активно боротися із націоналістами на Чернівеччині. Поставив перед собою за мету проникнути у підпілля ОУН, втертися в довіру до провідника ОУН на Буковині Василя Савчака – “Сталя” та вбити його. Все завершилося тим, що після допиту в СБ ОУН сам Козлов отримав кулю, есбісти у відповідь Чернівецькому управлінню МГБ підсунули свого агента і повели власну гру.

 Окрім перечислених категорій агентів кагебісти також виділяли наступні: маршрутний агент, агент розвідки капіталістичної держави, спеціальний агент, агент-переправник, агент-провокатор, агент-радист, зв’язковий агент, агент-установник, агент-вербувальник, агент-навідник, агент-нелегал, агент-опізнавач, утримувач конспіративної квартири.

Власне із наведених прикладів видно, як і при яких обставинах та чи інша особа могла бути залученою до агентурної мережі репресивних органів. Навіть самі кагебісти писали у своїх документах, що агент органів державної безпеки – особа, яка добровільно (а іноді і вимушено) погоджувалася виконувати в інтересах Радянської держави секретні доручення.

Для кращого розуміння, як особа могла стати агентом, розглянемо саму методику вербування осіб репресивними органами.

Вербовка агента – це система агентурно-оперативних заходів, які здійснювали органи державної безпеки і які були спрямовані на залучення до секретного співробітництва з ними особи, здатної надати їм допомогу у вирішенні розвідувальних або контррозвідувальних завдань.

Вербовка (вербування) агента складалася з двох етапів: підготовки до вербування і проведення вербування.

На підготовчому етапі здійснювався підбір кандидатів на вербування з числа радянських чи іноземних громадян, здатних за своїми діловими і особистими якостями надавати допомогу органам держбезпеки у вирішенні поставлених перед ними завдань і які мали можливості для цього, вивчення кандидатів на вербування, формування основ вербування і підготовка умов для його проведення.

Вивчення кандидата на вербування передбачало отримання і оцінку даних, що дозволяло зробити висновок про придатність або непридатність підібраної для вербування особи до агентурної роботи, про основу, на якій може бути здійснене вербування, і умови, необхідні для успішного проведення вербування.

Про їхню кваліфікацію для агентурної роботи могли свідчити дані про особисті якості, які відповідали вимогам, що ставилися перед агентом, про наявність у кандидата здібностей, розвиток яких після вербування дозволив би йому успішно виконувати завдання органів державної безпеки, а також про його становище і зв’язки, про характер взаємин з особами, що цікавили органи державної безпеки або про наявність умов для встановлення з цими особами необхідних зв’язків.

Юлія Солнцева

Тут яскравим прикладом є вербування дружин відомих діячів культури. Скажімо агнетом була Юлія Солнцева – дружина режисера Олександра Довженка, чи дружина поета Володимира Сосюри – Марія.

Володимир та Марія одружилися 1931 року. Життя їхнє було бурхливо-скандальне. Справді, сімейні сварки вибухали часто й гучно. Не раз Марія вирвала з рук чоловіка книжку зі словами: “За це тобі гроші не платять! Сідай – і пиши!”.

У 1942 р. Сосюра дізнався, що Марія, як агент НКВД мусила доносити на нього та його знайомих, однак не покинув її.

1948 року Марія написала листа голові Спілки письменників України, Зізналася, що завербована з 1941 року і змушена “по службі” бувати на явочних квартирах, а люди думають про неї бозна-що. І вона просить його якось “розвіяти ці плітки”. Корнійчук відніс листа “куди слід”. У 1949 р. Марію Сосюру засудили на 10 років за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Із Сосюрою вона розлучилася ще до арешту.

Через рік по смерті Сталіна Марія повернулася. У 1955 р. вони із Володимиром знову офіційно одружилися. Марія пережила Володимира на 30 років, померла 1995 року.

Марія Сосюра

Продовження процесу вербування. Вивчення кандидата на вербування здійснювалося різними методами з використанням різних засобів органів КГБ: агентів, довірених осіб, офіційних джерел, а іноді (коли мова йшла про вербування іноземця або особи, що розроблялася) і з використанням зовнішнього спостереження і оперативно-технічних засобів.

До методів перевірки і вивчення кандидатів на вербування відносилися: ознайомлення з різними документами, що містили зведені відомості про кандидата на вербування; спостереження за поведінкою кандидата; залучення кандидата до виконання оперативних доручень; бесіда; ознайомлення з результатами діяльності кандидата, в яких відображалися якості його особистості.

У процесі вивчення кандидата на вербування оперативні працівники зазвичай встановлювали з ним особистий контакт, який дозволяв з’ясувати, чи придатний кандидат до агентурної роботи, і підготувати вербувальні заході.

Особистий контакт з кандидатом на вербування з числа радянських громадян встановлювався у всіх випадках, коли особисті якості кандидата вивчалися шляхом залучення його до виконання оперативних доручень. Особистий контакт з кандидатом на вербування з числа іноземців на практиці називався оперативним контактом і встановлювався в тих випадках, коли приймалось рішення про вербування іноземця в формі поступового залучення до співпраці.

Оперативні доручення, на виконання яких вивчалися кандидати на вербування з числа радянських громадян, повинні були відповідати таким вимогам:

1) бути цілеспрямованими, тобто підібраними в такий спосіб, щоб при їх виконанні могли проявитися певні особисті якості кандидата. Доручення повинні були спонукати кандидата до здійснення конкретних дій або вчинків, бо тільки в цьому випадку могли розкритися його здібності;

2) не розшифровувати перед кандидатом на вербування важливих оперативних даних і осіб, що представляли інтерес для органів державної безпеки;

3) бути спрямовані на вирішення питань, що належали до компетенції органів державної безпеки, щоб у кандидата на вербування склалося правильнe уявлення про завдання органів КГБ;

4) складатися з урахуванням реальних можливостей кандидата і виключати його розшифровку в зв’язку з відсутністю у нього спеціальних знань і умінь, бути конкретними і посильними;

5) викликати у кандидата інтерес до діяльності органів державної безпеки, з тим щоб після виконання доручень він сам переконався в доцільності і необхідності не епізодичної, а тривалої співпраці з органами КГБ.

Характер доручення кандидату визначався перш за все, виходячи з цілей його вербування. Кандидата необхідно було перевіряти на дорученнях, близьких за характером до тих завдань, які він буде виконувати після вербування.

В ході підготовки до вербування оперативний працівник формував основи вербування і вирішував, в якій формі і яким методом доцільніше здійснити вербування.

Існувало кілька форм вербування агентів. У всіх випадках основним змістом процесу вербування був психологічний вплив оперативного працівника або агента-вербувальника на особу, яку вербували з метою формування у нього мотивів, які спонукали б дати згоду на надання органам держбезпеки негласної допомоги і приступити до практичних дій.

Якщо особа, яку вербували не дала згоди на співпрацю з органами державної безпеки або якщо певні обставини не дозволили вступити в контакт з нею для здійснення її вербування, така вербовка вважалася зірваною.

Вербовка співробітників і агентів розвідувальних та інших спеціальних служб «капіталістичних держав», а також учасників антирадянських організацій була одним із способів агентурного проникнення в розвідувальні органи і агентуру противника Радянської держави.

Отже, коротко розглянемо при яких умовах, вербувалися та як виконували свої агентурні обов’язки, різні особи.

Звісно, що велика кількість агентів була відданими служаками репресивних органів, за що неодноразово отримували грошові нагороди, просування по кар’єрній драбині, здобували привілейований статус в суспільстві тощо.

Таким прикладом є вже згадана нами Катерина Міньковська – «Євгенія», яка брала участь, по завданню МГБ, в оперативних іграх із СБ ОУН.

Катерина Міньковська

22 вересня 1945 року до Луцька виїхала К. Міньковська (на той момент користувалася документами на ім’я Ксенії Кузьміної) як представниця Київського псевдо-осередку підпілля ОУН, скерована на перемовини про створення “Тимчасового українського уряду” у підпіллі.

23 вересня вони разом з Л. Фоєю переходять на територію лісового масиву на північ від Луцьку, де, зрозуміло, К. Міньковська була затримана СБ і після допиту страчена.

Та історія її співпраці із органами набагато довша. Агент МГБ УРСР, станом на 1945 рік помічниця псевдо-провідника “Тарана” – М. Захаржевського, яка ще від 1927 р. працювала на користь Державного Політичного Управління (ГПУ) СРСР під псевдонімом “Євгенія”.

Вона була фаховим агентом, про що свідчить те, що у 1944 р. Міньковська була нагороджена орденом “Червоної зірки” за успішну “розробку” націоналістичного підпілля. Зокрема, за результатами реалізації агентурної справи “Карпати”, учасницею якої була “Євгенія”, заарештували 75 членів ОУН.

Влітку 1945 року брала участь у створенні леґендованих структур ОУН у Конотопському районі Сумської області.

Траплялися випадки коли заарештовані (дуже часто представники руху опору) свідомо йшли на співпрацю, щоб вийти на волю. А вийшовши на свободу, або поривали всі контакти із спецслужбою, або ненадавали їм інформації, або свідомо дезінформували.

Приклад. 1 квітня 1946 р. Омеляна Польового, командира Воєнної окргуи УПА «Лисоня» було затримано працівниками органів держбезпеки.

Омелян Польовий

Після ряду допитів керівництво органів держбезпеки Львівської області повідомило МВД УРСР про затримання і вербування як таємного співробітника УМВД Львівської області під псевдом “Вірний” колишнього командирара ВО 3 “Лисоня”, військового інспектора КВШ УПА-Захід Омеляна Польового.

Проте на реальну співпрацю Омелян не пішов, що відзначали у звітах оперативники, а тому на одній із зустрічей з ними в червні 1946 р. його було знову заарештовано. Згодом його засудять до розстрілу, який замінять на відбуття покарання у виправно-трудових таборах терміном на 25 років. Польовий вийде на волю лише у 1971 році.

Також були приклади, коли учасники руху опору приєднувались до агентурно-бойових груп, а звідти втікали назад до підпілля.

Таким був Лука Гринішак – «Довбуш», сотник УПА, командир куреня «Бескид» ВО 4 «Говерла», Надвірнянський надрайонний провідник ОУН (1949—1950).

Як відзначали у своїх документах чекісти: «ДОВБУШ» — ГРИНИЩАК Лука Михайлович, 1918 года рождения, руководитель СБ Надворнянского надрайонного «провода» ОУН, захвачен 15 сентября 1951 года. 3 января 1952 года при проведении чекистско-войсковой операции бежал и снова перешел на нелегальное положение. («Довбуш» став героєм відомого українського фільму «Жива»)

Л.Гринішак-Довбуш (5-й зліва) з Яремчанською боївкою СБ, 1950

Частими були приклади, коли примушували до співпраці із органами держбезпеки.

Після так-званого Львівського псвевдо собороку Української греко-католицької церкви багатьох священиків, що відмовились від своєї віри та перейшли до православс’я часто вербували як агентів радянської спецслужби.

Служба безпеки ОУН для виявлення таких агентів та демонстрації перед населенням підступності репресивних органів розробили були окрема викривальну заяву для таких священиків, в якій зокрема йшлося:

«Я …….. священик села….. був змушений терором НКГБ підписати заяву служити в НКГБ, як таємний агент. Як чесна людина, я бачу, що в хвилині духовної слабості я доповнив злочин перед богом і народом і цим даю обітницю, що відданою працею для народу буду старатися поправити свій ганебний вчинок.

Переживши тяжкі хвилі, впутаний в тенета НКВД і пізнавши його диявольські методи, як українець і священик спішу остерегти цею дорогою свою паству і всіх громадян перед пропастю, яку готує йому сталінська імпералістично-розбійницька влада та її злочинне НКГБ.

Президія «собору», 8 березня 1946 р. Зліва направо: єпископ Пельвецький, о. Костельник і єпископ Мельник. На той момент усі належали до РПЦ

Творячи наругу над церквою і вірою, злочинне НКГБ терором примусило майже всіх священиків мого району стати агентами та доносити на свою паству.

Мені, як іншим священикам, доручено таку мерзотну роботу:

  1. Слідкувати та доносити на других священиків.
  2. Слідкувати та доносити на моїх парохіян.
  3. Випитувати парохіян під час сповіді та зраджувати перед НКГБ тайну сповіді.
  4. На проповідях агітувати за злочинною сталінською владою та очорнювати народну боротьбу проти неї.»

Часто примус репресивних органів виражався в тому, що кандидатові на вербовку погрожували життям та здоров’ям його рідних і близьких, у разі, якщо він відмовиться від співпраці.

У цьому розділі ми проаналізували основні етапи та поняття агентурної діяльності в репресивних органах. Власне саму цінність агентурних донесень та повідомлень, як джерела, ми проаналізуємо у розділі присвяченому справах агентурної розробки, справам-формулярам та оперативно-розшуковим справам.

Список використаних джерел та рекомендованої літератури

  1. ГДА СБУ, Ф.1, Оп.1, Спр.1896 КНС по справі «КУРТИЗАНКА»
  2. ГДА СБУ, Ф.60, Спр.86736 Оперативно-чекистская группа “Факел”: практическая деятельность
  3. ГДА СЗРУ, Спр.247, ДОР «Тарас»
  4. Даниленко В. Галузевий державний архів СБУ. Путівник
  5. Іванченко В. Квітка в червоному пеклі: життєвий шлях Людмили Фої
  6. Ісаюк О. Роман Шухевич
  7. Контрразведывательный словарь. Высшая краснознаменная школа Комитета Государственной Безопасности при Совете Министров СССР им. Ф. Э. Дзержинского. 1972 г.
  8. Липовецький С. Це не може бути правдою, вона не вкладається в логіку
  9. Літопис УПА. Нова серія. Том 20. Воєнна округа УПА «Лисоня» 1943-1952. Документи і матеріали
  10. Марчук І. «Сократ» виходить на сцену – історія псевдо-боївки УПА
  11. Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів
  12. Черкаська Г. «Солодке й страшне захоплення» Володимира Сосюри